Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

      – Такі люди нетерплячі, що Господи! – скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.

      Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути капелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить, – обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

      – Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панської, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

      Перше слово пана буде:

      – Ти, відай, злодій?

      – Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

      – Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

      – Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

      – То-с, певне, пияк?

      – Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

      – Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

      – Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

      – Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

      – А най мене Бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

      – А нащо ж ти стільки дітей натеребив?

      – То Бог, пане, дає діти.

      – То піп тебе такого навчив?

      – Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

      – То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

      – Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…

      Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

      – Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

      Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

      – З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

      Він оглянувся по хатах.

      – Цес СКАЧАТЬ