Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнули – і ноги в росу.

      – Кру-кру… Кру-кру… Кру-кру…

      – Тут уже? Тут. Веди.

      Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:

      – Твою дивізію… – неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ, – як їх? – галюцинації почались. Твою дивізію… Пропадати, так з музикою – і бовкнув перше, що спало на думку:

      – Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут…

      Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.

      – Рано тобі туди.

      Воно ще й дурне якесь:

      – Куди?

      – До баби Марусі рано. Хоча… ти був біля неї, тільки біда – не сподобалися гостини.

      Чоловік геть нічого не зрозумів.

      – Не бачив я нікого.

      – Чому?

      Таки дурна. Нісенітницю городить і регоче.

      – Не зустрів я нікого, жодної душі живої.

      – Живої – так. Мертві зачекались.

      Петрович сіпонувся. Нечисте. Точно. А може, з секти якої? Чи він зовсім тю-тю. Ех. І нащо було золотий ланцюг з хрестиком на шию чіпляти? Либонь, цяцька й годі. Ще аби срібний, з монастиря, а то пропаде, як хлопчак. Згубить його чортиця.

      – Ти… хто?

      Дівчина сміялась. Уже не криючись. У Петровича від того сміху спиною холодок пішов, у роті пересохло, жижки трусяться. Стоїть. З місця ані руш. Але химерниця сама підійшла. Боса. Коса зіллям пахне, аж памороки забиває. Дивиться. Крук на плечі вовтузиться.

      – Убивця.

      Петрович і не знав, що в нього серце так гупати може.

      В груди мов бубон засунули: «Бум-бум, бум-бум!»

      – Хто?

      – Ти і я.

      Дурдом на виїзді, їй-богу. Чого це він, питається, вислуховує маячню всяку, га? Хіба своїх мало? Он, і без цієї малої божевільних – половина міста.

      – Вони вже своїх поховали, ти на черзі.

      Еге, хрінові твої діла, дєточко. Точно схибнута.

      – Хто поховав? Кого?

      – Сам знаєш. Друзяки твої. У землю найближчих поклали. Правда?

      Петровича що струмом пройняло, здалося – мить, і сповзе прямісінько під ноги дияволиці. У найближчих друзів справді свіжі могили стоять рядочком, і в нього дві є. На черзі ще одна може бути…

      – Це… ти листа надіслала?

      – Я б цього не СКАЧАТЬ