Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ яка ділиться на губернії, і перша з них – Малоросія!»

      «Слава російському месії!» – заревіла зала, горнучись до пророка, та біля нього, ніби охороняючи, підскакував, забігаючи то з одного, то з іншого боку, рудий жидок і раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америці, як я вже говорив: губернії і тільки губернії! А уряд нинішньої так званої України хай їде в Житомир, він там колись уже був – у дев’ятнадцятому році!» Я знову глянув у дзеркало і здригнувся від жаху: на мене дивився зовсім сивий, з білою борідкою дідусь, і я зрозумів: минуло вмить тридцять літ, протягом яких мій знаменитий супутник у транссибірській подорожі перемінився з видатного письменника на новітнього Гришку Распутіна…

      Але покиньмо умовності… Час моєї мандрівки до Владивостока на початку шістдесятих років був періодом фанатичного захоплення Солженіциним, на якого покладала великі надії світова й особливо українська демократія, і ніхто не міг передбачити солженіцинської метаморфози, юродства і його політичної деґенерації. А треба ж було пам’ятати науку академіка Вернадського, який говорив, що російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність. Та нам тоді хотілося вірити у краще…

      У роздумах про можливе народження демократичного покоління в Росії, – а воно, здавалося, йде і зрозуміє нарешті імперський гріх своїх батьків, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому світ по-галицьки лаяла пасажирів, які їй заважали в роботі.

      «Та вступися набік, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.

      Я підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:

      «Звідки ви, бабусю?»

      «Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звідти, звідки й ви!»

      «А багато тут вас з нашого краю?»

      «А де нас мало? Як там нема України, то най хоч тут буде…»

      Я обминув бабусю – скорбну українську реальність, й розлетілися вмить, мов рій сполошених комах, мої мрії про російську демократію. Звідки вона візьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неї у цій заґратованій стодолі?.. За весь свій вік? І з якого часу живе тут старенька: з післявоєнного, тридцятих років, столипінських чи мазепинських? Горе нам! Горе Україні – невільничій матері…

      До відходу поїзда залишилася година. Я сидів сам у купе, і в дзеркалі відбивалося моє зображення – сивого, з борідкою дідуся. Отже, видиво продовжується, тож і я продовжуватиму осмислювати свою подорож до Владивостока з віддалі тридцяти літ.

      …Мені так хочеться розповісти читачеві про Байкал, та не знаю, чи це вдасться, бо й що нового розказав би про цю перлину світу? А мозок водно заполонює політика: ніколи не думав, що мені, лірикові з природи, доведеться грабатися в політичному смітті. А треба: у купах політичного непотребу і гною заховане щире золото правди про свободу СКАЧАТЬ