Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ суть афоризму, взяли собі за правило його зовнішню формулу: вчилися інакше думати, інакше говорити, а ще інакше діяти… Ми теж не бажали вникати в ґорьківський кримінальний кодекс, де є такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що більшовицькі гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорів, не брали в полон – розстрілювали… Чи то можемо ми нині, вражені хай і вимушеним гріхом двоєдушності, дурити себе й молодше покоління байками про власну ні в чому неповинність? Ба ні: неповинними були тільки ті, хто чесно витримав совєтську тюрму.

      Ми, українці, пропускали повз вуха ґорьківське образливе найменування нашої нації – «хохли», якими рясніли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими компліментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути ґорьківську зневагу української мови – він не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немає жодної потреби перекладати з російської літературної мови на її діалект… Ми теж іґнорували ганебну мандрівку більшовицького гуманіста на будівництво Біломорканалу і його славослів’я совєтському методові перевиховання; ми не допитувалися – а що сталося з хлопчиком-в’язнем, який під час відвідин прошепотів письменникові на вухо, що ті харчі на столі, газети й книги – то блеф, обман, а хлопчика розстріляли, як тільки ґорький полишив барак, і гуманіст про це добре знав… А ми зовсім не відали того, що расист ґорький у листі до сліпоглухонімої Ольги Скороходової признавався, що має намір просити владу про дозвіл проводити медичні досліди на класових ворогах, адже тих, які не здаються, можна знищувати у будь-який спосіб. Ні, таки не було добрих більшовиків: сама більшовицька ідеологія заперечувала людяність.

      Але тоді мені стало затишно, бо я ще вважав ґорького добрим більшовиком, і думки про нього втихомирили мій бунт. А ще зі мною був мій сучасник-гуманіст Олександр Солженіцин – росіянин, який пережив пекло в совєтських концтаборах і написав про це. А як він тепло згадував галицьких каторжан: ті бандерівці, писав він, вирізнялися серед інших у таборі тим, що, як сідали до столу, знімали шапки, осіняли себе знаком хреста, а потім ділилися між собою хлібом… Ні, то неправда, буцімто нема таких росіян, які люблять українців: ось ґорький, ось Солженіцин, а ще живе у Воркуті колишній в’язень, приятель і табірний однокашник мого брата – історик і літератор Павло Негретов, я про нього колись розповім… А ще: цей самий Солженіцин, який товаришує мені в подорожі, отримає незабаром Нобелівську премію і на весь світ проголосить найгуманнішу декларацію, і зробить це росіянин!

      «Останнім часом, – скаже він у своїй Нобелівській промові 1974 року, – стало модно говорити про нівелювання націй, про знищення народів у казані сучасної цивілізації. Я не згоден з тим: зникнення націй збіднило б нас не менше, ніж якщо б усі люди уподібнилися в один характер і в одне обличчя. Нації – це СКАЧАТЬ