Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ імперську ментальність і повернув його обличчям до історичної землі – Нечорнозем’я, на якій, і тільки на ній, може витворитися згодом демократична російська нація, котрої на світі поки що немає. Існує й надалі московська орда, що мріє, як і колись, завойовувати чужі краї, нині ж вона воює із власним народом.

      Чи то аж такий непохитний закон історії, що кожна імперія мусить конати в крові: римська, турецька, австрійська, британська, сербська, російська? Та якщо так, то хто може гарантувати, що кров не проллється в Польщі і в Україні? І коли таки, не дай Боже, проллється, то тільки через наші польсько-українські незгоди: наші землі – найвразливіше місце Європи. Світові нині загрожує смертельно зранений звір – і тому європейські народи, які вийшли з-під опіки російської імперії, мусять забувати колишні чвари й об’єднуватися проти спільного ворога.

      У травні 1995 року я побував на святкуванні 150-річчя від дня народження автора українського гімну Михайла Вербицького в селі Млинах біля Перемишля. Виступали там львів’яни, посол України в Польщі, перемиський воєвода. Лунали з трибуни палкі слова про дружбу між нашими народами, а біля мене стояв старий млинівський українець і зі сльозами на очах скаржився, що на перемиській землі для українців життя немає…

      З великою утіхою я зустрівся – через багато років – з Михайлом Козаком. Не знаю, яким йому видався я, а він зовсім не змінився – такий, як і був: елеґантний нобілітований шляхтич. Просив мене приїхати до них: потрібна допомога польським українцям. Українофобський плебс осквернює впорядковані могили воїнів УПА, аґітує проти проведення в Перемишлі фестивалю української пісні, вимагає від влади заборони об’єднання українців Польщі. Чому ж так? Адже Львів давно дозволив полякам реставрувати на Личаківському цвинтарі пантеон «польських орлят», загиблих у війні з Українською Галицькою Армією; у Львові працюють польські школи, функціонують костели, розгорнуло свою діяльність Польське культурне товариство, та й так званим «мілосьніком Львова» ніхто не забороняє любити наше місто.

      Чому не берете з нас приклад, заповзяті в неактуальній нині українофобії найближчі сусіди? Звертаюся до вас словами Тараса Шевченка: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай!» – невже й на заклик нашого ґенія глухими будете?

      Минулого року заходами професора Варшавського університету україніста Степана Козака вийшов у Польщі мій роман «Орда» в перекладі Єжи Литвинюка. Це моя мандрівка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не із затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, піснею; приходьте й на торги – й тільки цим ми зможемо переконати світ, що наші народи дозріли до життя у європейській спільноті.

      Таж немає кровної ненависті між нами, є тільки задавнений біль, і його треба втихомирити: забудьмо про Умань і Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка і Броніслава Залеського!

      Примірник перекладеної в Польщі «Орди» привіз мені СКАЧАТЬ