Дикий. Гильермо Арриага

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Хоч би як його шукали, опитували сусідів – нічого. Ані його, ані Шаленця, ані Лютого Бобра. Дуже довго я не знав секрету, аж доки одної ночі він не розкрив його мені. Я дізнався, де і як він ховався. І оце зізнання коштувало йому життя.

      Музика

      «Come together, right now…», «I’d like to be, under the sea, in an octopus’s garden…», «Yesterday, all my troubles seemed so far away…» Мої приятелі співали в унісон під керівництвом Курта Голанда, кремезного дядька з претензіями на велич. «Now kids, let’s try “Obladi, Oblada”»[12], – просив Голанд, і хлопчиська в захваті пускалися волати пісні «Бітлз». Вони любили їх. Знали геть усі дрібниці про Пола, Рінґо, Джорджа та Джона. Ліпили їхні фото на зошити, портфелі й навіть парти. Засмучені чутками про смерть Пола Маккартні, вони протягом кількох днів не мали іншої теми для розмов. Вони просто марили уроками музики – тричі на тиждень – для свого дитячого караоке. Як домашнє завдання нас зобов’язували слухати вдома їхні платівки на сорок п’ять обертів за хвилину, щоб запам’ятовувати англійською слова пісень і в такий спосіб «вчитися розважаючись».

      Я терпіти не міг «Бітлз». Вийти зі школи, втиснутися в переповнений автобус, годину їхати в тисняві, пересісти на тролейбус і їхати ще пів години, вийти й перетнути вкриті калюжами футбольні поля, щоб дістатися свого району, світу обідраних шиншил, ультракатолицьких дзюдоїстів, дівчат, що впали з шестиметрової висоти, залученого до собачих боїв напіввовка і слухати «She loves you, ye, ye, ye» – не пасувало.

      Ні у чому в «Бітлз» – ні в їхніх солодкавих текстах, ні в їхній скрадливій музиці, ні в їхніх банальних фільмах – я не знаходив і натяку на свої реалії. Урок музики був для мене жахливим досвідом. Дюжини хлопців і дівчат виспівують нікчемну музичку, ніби це гімн їхнього покоління. У цій школі, де я ніколи не чув, аби хтось вимовив слово «бог», ганьбити «Бітлз» було святотатством.

      Одна з численних п’ятірок за поведінку, яку мені вліпили, була через мою антибітлівську вихватку. Учителька спитала мене англійською, яка моя улюблена пісня у «Бітлз». Я відповів, що ніяка. «Тобі подобаються всі, як і мені?» – допитувалася вона з дурнуватою усмішкою. «Ні, міс Кармеліто, мені не подобається жодна з їхніх пісень». Вона знову подивилася на мене з тією ж дурнуватою усмішкою. «А можна дізнатись чому?» Я міг дати сто різних відповідей: «вони не в моєму стилі» чи «мені здається бридкою їхня музика», – але відповів те, що якось почув про «Бітлз» від Карлоса: «Це музика для цяця-смоктунців».

      Серйозні порушення в школі тягли за собою «якнайсуворіше» покарання: примус лишатися в школі ще на три години після уроків. Його називали «detention»[13], і це було не що інше як сидіти зачиненим у класі, видряпуючи дві тисячі разів у зошити: «I have to behave well in school. I have to behave well in school…»[14] Але цим покарання не скінчалося. Воно тривало наступного дня на уроці фізкультури. Замість того щоб учити грати у футбол чи баскетбол, учитель фізкультури змушував тебе марширувати всі півтори години уроку. Праворуч, ліворуч, стій, звичайним кроком руш! У вчителя, недоумка на прізвище Тораль, я мав викликати жахливу антипатію, бо, навіть коли я відбув покарання, він зобов’язував мене з уроку в урок, протягом цілого року марширувати без передиху, не маючи змоги ані випити води чи сходити до туалету, ані перепочити (я стільки СКАЧАТЬ