Дикий. Гильермо Арриага

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ до кабінету. Дістав ланцет, яким уже зробив розрізи, і повернув вітрину. Ззаду неї був товстий лист фанери, примоцований до дерев’яної основи, який я старанно надрізав. Залишалося всього два сантиметри, щоб відділити стінку й витягти слоїк. Тільки два. Але Мануель таки розкрив мої маніпуляції. Я зрозумів, що мої наміри нездійсненні. Тижні ретельної роботи на смітник через прозірливість Мануеля. Я поставив вітрину на місце і з сумом подивився на ненародженого восьмимісячника, яким от-от мав заволодіти.

      Минуло кілька днів. Ні Мануель, ні вчитель біології ніяк не прокоментували загадковий отвір у вітрині. Шкільні будні текли звичайним руслом. Одного ранку я сів поснідати в шкільному кафе: кілька столиків під жерстяним дахом на місці, де раніше був майданчик для гри в пелоту. Я сидів сам. Ще не пролунав дзвоник на урок, але більшість учнів уже прямувала до класів.

      Зайнятий бананом, який мати поклала мені в бутербродницю, я не помітив, як Мануель наблизився до мого столика.

      – Можна я присяду за твій столик? – запитав він з чашкою кави в руці.

      – Так-так, звичайно, – відповів я здивовано. Дуже рідко вчителі або лаборанти сідали разом з учнями.

      Мануель сів, відсьорбнув кави й спрямував погляд на облуплену стінку в глибині.

      – Коли я прийшов працювати в цю школу, це ще був житловий будинок. Тут грали в пелоту господар і його діти.

      Я подивився на стінку. Колись вона була пофарбована зеленим з чітко проведеними жовтими смугами. Тепер це був обідраний мур з кількома графіті, наквацяними учнями.

      Він знов відсьорбнув кави. Чимось Мануель нагадував мишу.

      – Скільки часу ти вже тут працюєш? – запитав я, просто щоб підтримати розмову.

      – Двадцять два роки, – відповів він.

      Ми обоє задивилися на стінку для пелоти. Жмутки трави проростали через тріщини. Мануель обернувся до мене.

      – Ти й досі хочеш ембріон?

      Я не знав, що відповісти, і ковтнув слину.

      – Який ембріон?

      – Той, що ти хотів украсти.

      – Я цього не хотів…

      – Я можу дістати тобі один за двісті песо, – перебив він і вперше поглянув мені в очі. Двісті песо тоді були величезні гроші, для дванадцятилітнього хлопця і поготів.

      – Та нащо він мені потрібен?

      – Не знаю, тобі краще знати. Гадаєш, я не здогадався, що ти намагався розрізати вітрину й дістати його?

      У мене був вибір: заперечити це або й справді дістати ембріон.

      – І де ти його візьмеш?

      – Мій двоюрідний брат працює в неонатологічному відділенні державної клініки.

      – У мене немає двохсот песо, – сказав я.

      – А скільки ти міг би зібрати щонайбільше?

      – Десь п’ятнадцять песо.

      – П’ятнадцять? Ні, чоловіче, так не СКАЧАТЬ