Лісова пісня. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      А хто мене збудив?

      Л i с о в и к

      Либонь, весна.

      М а в к а

      Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось?

      Лукаш знов грає [мелодiя N 5].

      Нi… стiй… Ба! чуєш?.. То весна спiває?

      Лукаш грає мелодiю N 5, тiльки ближче.

      Л i с о в и к

      Та нi, то хлопець на сопiлцi грає.

      М а в к а

      Який? Невже се «Той, що греблi рве»?

      От я не сподiвалася вiд нього!

      Л i с о в и к

      Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,

      Лукаш на ймення.

      М а в к а

      Я його не знаю.

      Л i с о в и к

      Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе…

      М а в к а

      Хотiла б я побачити його.

      Л i с о в и к

      Та нащо вiн тобi?

      М а в к а

      Вiн, певне, гарний!

      Л i с о в и к

      Не задивляйся ти на хлопцiв людських.

      Се лiсовим дiвчатам небезпечно…

      М а в к а

      Який-бо ти, дiдусю, став суворий!

      Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?

      Л i с о в и к

      Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш – i пропала воля!

      М а в к а

      (смiється)

      Ну, як-таки щоб воля – та пропала?

      Се так колись i вiтер пропаде!