Без козиря (збірник). Петро Панч

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здивувався Гордій Байда, який давно відірвався від села.

      У розмову втрутився Троян:

      – Як – навіщо? А чим платити німцям за те, що допомагають добродіям з Центральної Ради душити революцію? Треба ж, як домовились, одного хліба дати шістдесят тисяч пудів та рогатої худоби біля трьох мільйонів пудів.

      – Шутка! – сказав дядько Пилип. – Три мільйони! Сам не їж, а їм віддай. І лісу ще, читали, – триста вагонів. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дістати. Або узяти хоч шкіру. Тут не знаєш, як ті чоботи справити, а їм віддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.

      – Та ще додайте – різної руди та заліза мільйони пудів.

      – А ти, дядьку, кілочками пліши. Ну я й виступив перед народом: «Не давайте хліба панам з Центральної Ради!»

      Серед в'язнів був і партизан із Сновського революційного загону, що його організував із залізничників Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Він все ще носив солдатську сіру шинелю, в якій просидів два роки в окопах. Саме оповідання Дрозда найбільше полюбляв слухати Гордій Байда.

      – А так не приймають? – допитувався він.

      – Паршива вівця всю отару перепортить. Ні, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном – склади клятву: перше – безумовно коритися виборному начальникові. Друге – не ремствуючи виконувати наряди і службу: не крути носом, хоч і не подобається. Третє – не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, і без тебе зроблять. Четверте – не вживати нічого спиртного. Боже сохрани! Нап'ється, а через нього весь загін може в біду потрапити. А за грабунки і насильство – розстріл. Зразу. Тут тобі суд, тут тобі й розправа. Ми – народні месники, а не наймані головорізи.

      – Добре командує ваш Щорс. Він що, офіцер?

      – Кажуть: «Куриця не птиця, прапорщик не офіцер».

      – А що ж, на них війна трималась, на прапорщиках.

      – Саме головне – діло знає: ви б подивились, яка дисципліна. Одним словом – більшовик! До самого Леніна їздив.

      Про Леніна в камері згадували часто, і у Байди склалася про нього думка як про людину, від одного погляду якої царі і їх міністри розбігаються, як руді миші.

      – Строгий?

      – Товариш Ленін? Командир каже, тільки з батьком рідним можна так побалакати (у Байди ніби шпичками закололо щоки). Цікавився, який настрій серед робітників, як живуть селяни.

      – Значить, наш, – сказав Байда, – коли не забуває про робітника.

      – І про мужика думає, – вставив дядько Пилип. – Чому? Бо мужик завжди правді вірний, він не жмикрут.

      Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч і сидів осторонь, бо обернувся й сказав:

      – Правильно, дядьку Пилипе! Панам та їх підголоскам, – і він кивнув у куток, де сидів лисенький чоловічок, на прізвище Попсуй, – їм би дуже хотілося, щоб одні до ліса, а другі до біса.

      – Зі сліпим дороги не знайдеш, – відказав Попсуй. – Це не нами вигадано.

      Попсуй був у пенсне, СКАЧАТЬ