Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й іскорки вдоволення в очах Либонь, вдоволення було більшим, аніж страх Саме так я подумав. Людина – се міра. Міра багатства, страху, радості, підлоти, помсти, совісті. І все те в ній переколочене, перебовтане. Одного тіль-тіль, іншого багато. Часом людина може прожити життя і не знати, чого в ній більше. По-справжньому все проявляється в найбільшому щасті або в найбільшому горі.

      Кобзар ішов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.

      У хаті – неприємна мовчанка. І враз чийсь догідливий голос:

      – Викуримо по люльці, панове.

      Перший, як і годиться, вийшов гетьман сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса відвисли, на обличчі все ще сліди вдаваного чи справжнього гніву.

      Я перейшов на іншу призьбу, за причілок. Причілкове вікно також прочинене, з хати знову долітав гомін, тепер вже притишений. Голоси молоді.

      – Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть. Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.

      – Стати б усім сукупно… Вигострити шаблі…

      Тільки цей голос і упізнав Він належав молодому Марковичу, сину лубенського полковника Андрія Марковича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.

      – Ет, розпатякалися… Всі сміливі за столом біля мисок. Полуботок – козак доброго клича. Але мають, мають москалі волю і в Чернігівському полку. Й донощики мають волю. Втямили?

      – Чого б то не втямити… Жартуємо ж…

      Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Марковичу, його сміливості, але… й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.

      Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше – то тільки порох буття. А з іншого боку – нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені…

      Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа є на землі цар і його веління повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.

      Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої СКАЧАТЬ