Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Давай зіграємо в карти, – запропонувала Уляна.

      Я здивовано поглянув на дівчину.

      – Я не вмію в карти… Та й… у карти грати гріх. Надто дівчатам.

      – Ти поглянь! А я й не знала, – насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. – А що ж ти вмієш?

      – Власне… нічого.

      – Зовсім нічого?

      Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів – дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.

      – Вмію співати на криласі… й так… Вмію грати…

      – На чому ти вмієш грати?

      – Та… на будь-чому, – сміливо випалив, бо й справді будь-який струмент ішов мені до рук. – На скрипці, на сопілці, на кобзі.

      – Ну, це ми перевіримо, – діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід. – А що ти цікаве знаєш?

      – Не розумію…

      – Ось Яків розповідає про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава…

      – Я… Їх не люблю, – відказав тихо, переконано. – Вони – кровожери, убійники.

      – А кого ж ти любиш?

      – Бориса і Гліба. Святого Антонія Печерського…

      Я бачив, що Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду-віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.

      – А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? – правила своє Уляна.

      – Ну, якби висвятили…

      – З тебе вийшов би хороший піп.

      – Правда? – зрадів я. – З чого ти взяла?

      – Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…

      Я ріс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок і котився, котився вгору до серця.

      – І пісний, як богоявленський коржик.

      Клубочок розсипався на холодні крихти.

      – Ти, мабуть, ще й не цілувався? – Дівчина пронизала мене стрілами очей.

      Я випростався з гідністю.

      – Негоже запитувати про таке. Та ще дівчині.

      Я бачив, як у її очах тріпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.

      – Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще… років сто.

      – Звідки ти знаєш, коли настане Страшний суд? – суворо сказав я. – Може, він настане завтра. І тоді… Тоді ніщо не буде потрібне. І всі, що балакають грішно…

      Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.

      – Ну, ти жартуєш. Але й деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.

СКАЧАТЬ