Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу. Клайв Льюїс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ увазі під «наданням притулку ворогам Її Величності та братанні з людьми». Ми повинні його врятувати.

      – Багато ж ми зможемо зробити, – усміхнувся Едмунд, – особливо на порожній шлунок.

      – Та замовкни вже ти врешті-решт! – не витримав Пітер, який досі сердився на Едмунда. – Що ти думаєш, Сью?

      – У мене таке відчуття, хоча мені аж лячно від нього, що Люсі і тут правильно каже, – відповіла Сьюзан. – З одного боку, коли б моя воля, я б і кроку не ступила вперед і я вже шкодую, що ми сюди прийшли. А от з іншого, ми мусимо спробувати щось зробити для пана – як його там? – тобто для фавна.

      – Що ж, я згоден, – кивнув Пітер. – Але перше, що ми повинні зробити, – це знайти їжу. Я б охоче повернувся та прихопив чогось із комори, якби був певен, що ми потрапимо назад до цієї країни. Тож, я вважаю, треба йти далі.

      – Згода! – в один голос гукнули дівчата.

      – Знати б тільки, де тримають бідолаху, – зітхнув Пітер.

      Вони ще стояли на місці, розмірковуючи, що робити далі, коли Люсі зойкнула:

      – Дивіться! Он там, з рудими грудочками! То ж вільшанка! Перша пташка, яку я тут бачу! Цікаво, чи вміють птахи в Нарнії розмовляти? Здається, вона хоче нам щось сказати. – І, звертаючись до вільшанки, вона запитала: – Чи не могли б ви нам розповісти, куди забрали пана Тумнуса, фавна?

      З цими словами вона ступила крок уперед. Пташка одразу ж відлетіла, але зовсім недалечко, на сусіднє дерево. Там вона всілася на гілку та виразно зиркнула на дітлахів – наче зрозуміла, про що йдеться. Самі того не помітивши, діти ступили зо два кроки до неї. Вільшанка знов відлетіла на сусіднє дерево та знов зиркнула на них. Важко було не звернути увагу на вільшанку з такими яскраво-рудими грудочками та розумними очима.

      – Знаєте що? – припустила Люсі. – Вона кличе нас за собою.

      – Мені теж так здалося, – обізвалася Сьюзан. – А ти як вважаєш, Пітере?

      – Можливо. Чому б, власне, і не піти за нею?

      Вільшанка, немов розуміючи кожне їхнє слово, далі перелітала з дерева на дерево, завжди трохи випереджаючи дітей, але щоб вони за нею встигали. Так вони пересувалися, потроху спускаючись усе нижче й нижче в долину. Кожного разу, коли вільшанка знімалася з дерева, з гілля на дітей сипалася снігова крупа. Невдовзі трохи розвиднилося, з-за хмар проглянуло зимове сонечко і сніг навколо замерехтів різнобарвними іскорками. Так вони йшли десь із півгодини – дівчата попереду, коли Едмунд несподівано звернувся до Пітера:

      – Якщо ти ще не занадто шляхетний, аби пристати на розмову зі мною, маю дещо сказати, і краще б тобі мене вислухати.

      – Що там іще? – відгукнувся Пітер.

      – Цить! Не так голосно, – шикнув на нього Едмунд, – не треба зайвий раз лякати дівчат. Ти хоч розумієш, що ми робимо?

      – Що? – вже пошепки запитав Пітер.

      – Ми йдемо слідом за кимось, кого навіть не знаємо! На чиєму боці той птах? Може, він веде нас у пастку?

      – Що за дурниці! Вільшанки… СКАЧАТЬ