Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ околицях. Хто у тих шанцях сидів: австріяки чи москалі – нині вже важко сказати, та й яка різниця? Хоча якщо міркувати логічно, то на цьому лівому березі все ж мали б окопатися москалі. До самої річки звідси, навіть якщо по прямій, не менше трьох кілометрів. Але ж, ураховуючи, що фронт стояв тут не один рік, австріяки спокійно могли відвоювати собі плацдарм?

      Ми заїхали туди хвилин за двадцять, і в тому старому лісі, на краю старого окопу, уже Анжелка цілилася в мене «Ніконом», будуючи діагональ – від всохлого дубового одземка, що стирчав на місці колишнього чи то бліндажа, а чи вирви, через мою голову до великого мухомора на патичку. Діагональ по висхідній – це вже виглядало веселіше.

      На галявині знайшлося трохи старого сіна, а я завбачливо прихопив із багажника покривало, хоча, якщо відверто, завжди харило займатися коханням у лісі. І не так через комах, як через відчуття, що з-за кущів от-от вийде загін партизанів. Мабуть, і Анжелці передався мій настрій, бо довго вона мене не мучила. А коли вже лежали на покривалі обоє очима до неба, начеб під високим зеленим шатром, то раптом запитала, чи літав я колись у снах, бо їй нещодавно приснилося, що вона летить.

      – Добре тобі, ти ще ростеш, – сказав я.

      – Ти що! Куди вже далі? – смикнула мене за бороду Анжелка, і я зойкнув від болю. – То не я росту, а хіба мій Василько…

      Гаряча кров мулатки! Колись ще дограється.

      – А хто такий Василько?

      – Василько – то мій синочок, зараз він із моєю хазяйкою, пані Марією. А можна я колись візьму його з нами в Івачів?

      – Звичайно, можна, – я й раніше не мав звички відмовляти жінкам, а тут така справа.

      І все ж я був дещо заскочений тим її зізнанням про синочка. Залишилося запитати, де його татко? Нехотячи й запитав. Коли вже їхали назад і я пригальмовував на звивистому шосе через Ігровицю.

      – А ти була замужем?

      – Ні.

      – І де він тепер? Ну, той…

      – Відки я знаю, десь є. То сі довга історія. Колись, може, й повім. А може, й ні, – Анжелка явно не хотіла продовжувати цієї теми.

      – А в мене он із головою також лажа… Це після травми, – почав було я, але осікся, бо згадав, що вже мінімум тричі розповідав їй про це.

      – Вспокойся. Минеся.

      – Думаєш?

      – Будеш видіти. Ще будеш сі женив!

      – На кому?

      – Вспокойся, для мене ти застарий, – засміялася вона. – А у тебе є діти? – це вже після паузи.

      – Так. Є дочка, у Польщі. Точніше, зараз у Лондоні…

      – А ти шо сі поляк?

      – Та ні. Жінка була полька, точніше – українка польського походження, але ми там жили.

      – Де?

      – У Варшаві.

      – А шо вона там робит?

      – Хто?

      – Твоя дочка у Лондоні?..

      – Студентка.

      – Ясно. СКАЧАТЬ