Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».

      Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» – це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки-но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів – це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68-му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…

      У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.

      – У нашого редактора одна проблема, – якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. – З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, – на Жванецького!..

      – То він що, єврей? – запитав я.

      – У тому-то й справа, що ні, – відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.

      То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.

      – Хіба мені важко допомогти кобіті? – погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. – Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.

      – Слухай, кіно! – такі приколи навіть мене здивували. – А чого не через Інтернет?

      – Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, – не без задоволення в голосі уточнив Вікя.

      А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч-не-хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник – вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган – пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, СКАЧАТЬ