Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а потім через видолинок, попри стару яблуню-дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

      Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

      Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по-справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.

      найближчі гори

      З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом – річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі – Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

      На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума-професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією-Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки – у Курниках – і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

      А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор-географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль – найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому – 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска – північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

      Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де-не-де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з-під трави – оце й усе, нічого особливого. Там – Волинь, тут – Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» – ці гори ще й так називають – і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи – це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного СКАЧАТЬ