Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.

      І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по-англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.

      двійник вікя

      Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

      У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба – три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

      А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й – у двері.

      – Ти куди? – підняв голову Вікя.

      – Голова!.. – тільки й устиг видихнути у відповідь.

      – Ок! Я на місці! – кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

      Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

      – Зуби вже робляться, – вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. – То як, на завтра знов?

      – Так, на завтра! – Оркові я по-любому не міг відмовити. – Вибач, сьогодні знов щось з головою, – сказав я йому правду.

      – Тшимайшя, шувак! – підбадьорив мене Орко.

      Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, СКАЧАТЬ