Криївка. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.

      У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.

      Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво-мідним боком.

      – Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.

      – Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.

      – Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?

      – А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.

      – На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.

      – А на Матівеччині?..

      – Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.

      – Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.

      – Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.

      Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.

      – Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.

      – Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…

      – Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.

      – Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.

      Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав СКАЧАТЬ