Криївка. Олександр Вільчинський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Криївка - Олександр Вільчинський страница 11
– А де ж вона зараз? – запитав тоді малий Грицик.
– Коли боротьба стала безнадійною, хлопці просто розійшлися хто куди, багатьох перебили і пересадили…
– То хіба бандери не одне й те саме? – Грицик, як і я, також не одразу розуміє.
– Бандерівці, або бандери, як у нас кажуть, то лише частина з них. То вже між собою вони ділилися на бандерівців, мельниківців, бульбівців. А у Кіптисі, наприклад, стояли яворенківці. Яворенко взагалі нікому не підкорявся, а все разом – це і була повстанська армія, – підсумував Славко і тоді ж узяв із нас слово тримати усе це за зубами.
Кожен із нас таке слово дав, хоч ми ще тоді не розуміли, чому така таємничість, бо ж про бандерівців і мельниківців, і навіть яворенківців, усі й так знають, як і те, що про це не можна говорити у школі…
На той час для мене найбільш загадковими залишалися «бульбівці», але слово мені сподобалося. І коли пізніше одного разу ми вирішили поділитися так само між своїми хто за кого, то я, не вагаючись, вибрав собі «бульбівця». Славко одразу назвався «мельниківцем», але ним так само хотів бути і Рудий. Він від «бандерівця» трохи крутив носом, хоча потім погодився.
– Бандери у нас кожуха забрали! – буркав Володька. – Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…
– То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? – засміявся Славко.
«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із-за тієї стодоли постійно вистрибували.
Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…
Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я – за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.
– Шкода, трохи задалеко від села, – Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. – А то можна було б відкопати…
– Краще водою залити, тоді самі повилазять, – я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.
– Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.
У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.
– Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.
– На СКАЧАТЬ