Криївка. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.

      То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.

      – Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.

      Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.

      – Іди сюди! – каже мені.

      Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.

      – Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…

      – Що починалося?

      – Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.

      – А ти звідки знаєш?

      – Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?

      – Ясно.

      – От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.

      – А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».

      – Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..

      Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.

      – Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…

      – Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.

      – Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.

      – Там?

      – Там.

      – За шламбоном? – перепитую я.

      Бо СКАЧАТЬ