Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.

      Іноді вона виходила в місто, хоч пані Вікторія не схвалювала ці її походи.

      – Якщо ті червоні варвари зіпсують твоє миле личко, тобі вкрай важко буде увійти в довіру до свого Перехресника, – буркотіла під носа.

      – Тоді вже хай нарікає на себе, – відповідала Соля, – міг би з’явитися раніше.

      На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли піти, лишались лежати купами на площах. Хто їх судив і за що – Соля не надто розуміла. Знала тільки, що в місто прийшло щось лихе. Те, що примусило жінок перестати шити сукні для театру, а квіткарок продавати квіти серед зими. Те, що зробило всі розмови про поезію дивними і недоречними, а хорошу каву і свіжі вершки – дорогоцінними. Капелюшки пані Вікторії раптом змарніли, зблякли кольорами.

      – Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.

      – Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.

      – Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?

      – Тоді зубожілим селянам.

      Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.

      Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:

      – Їм потрібен хліб.

      Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку місцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, їх спершу потрібно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

      Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:

      – Нагутенбержив?

      У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.

      Містика була, темряви – ні. Зошит сліпив променями, примушував перечитувати сторінки знов і знов. Стурбована ще звечора пані Вікторія вихопила його із Солиних рук і безапеляційно сказала:

      – Їду за місто. Вірині діти захворіли.

      Вірин чоловік-фальшивомонетник, якого Соля більше так і не бачила зі самої зустрічі в театрі, виявився ексцентричною особою. Пані Вікторія не стомлювалась стверджувати, що Георгій Нарбут – геніальний художник, графік і взагалі професор Академії мистецтв. Однак Соля часто іронізувала про його «темне минуле».

      – Він мріє створити ескізи перших українських грошових знаків, а не підробки! – шипіла пані Вікторія.

      – Чого ж дружина забрала дітей і поїхала за місто? – запитувала Соля, переповідаючи міські плітки.

      З СКАЧАТЬ