На Далекому Заході. Эмилио Сальгари

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ смертельними ранами, та ще й підійшов до місця розстрілу… А яка дивна біла грива, а вся постава – велична й горда, шия, голова – чудові! Справді, шкода!

      – Джоне, кінь був білої масті?

      – Так, і значно більший за мустангів, на яких зазвичай їздять червоношкірі. Хвіст аж по землі стелився!

      – Це ж Ред! Мій Ред! – раптом збуджено вигукнув Деванделль. – Передчуття мене не обдурило. Лихо не забариться! Час розплати близький! Обіцяна помста запізнилася майже на двадцять років, та все одно наздогнала мене…

      Джон Мексім здивовано глянув на Деванделля:

      – Що з вами, полковнику? Про що ви?

      Але Деванделль усе бурмотів:

      – Так! Якщо це Ред – а іншого такого в преріях Далекого Заходу не знайти – отже, моє прийшло до мене. Вона дотримає свого слова і помститься мені!

      – Та про кого ви? «Вона» – це хто? – не розумів Мексім.

      – Ялла! – глухо насилу вимовив Деванделль.

      – Це ще хто така?

      – Потім, не зараз! Відведи мене до коня. Я мушу переконатися, що це справді Ред.

      Агент, стривожений непідробленим хвилюванням полковника, поспішно підвівся.

      – Якщо бажаєте! – сказав він. – Ось тільки якби ця індіанська ящірка нікуди не вислизнула.

      Сказавши це, він прив’язав юну індіанку до одного зі стовпів, що підпирали намет, і, прихопивши із собою ліхтарню, виглянув на вулицю.

      – Знову дощ починається! – виходячи, пробурчав агент. – Вартовим слід бути насторожі. Зараз ще світить місяць, але вітер зганяє хмари, і вже за чверть години тут буде хоч в око стрель!

      І справді: місяць, мов наляканий жахливою стратою індіанського воїна, то з’являвся, то зникав за кошлатими уривками хмар, пошарпаних ураганом, а невеликий клаптик чистого неба дедалі меншав.

      Проминувши сторожові пости, обмінявшись гаслом і відкликом і попередивши вартових, щоб не стріляли, полковник з агентом попрошкували до ущелини.

      Обминаючи уламки каменів і калюжі, вони раз у раз стишували крок, вдивляючись у темряву, де їм ніби ввижалися чиїсь рухливі тіні, і нарешті підійшли до місця, де було страчено молодого індіанця.

      Звук їхніх кроків сполохав нічне птаство, і полковник мимоволі здригнувся. Він згадав шулік, як ті накидаються на залишені на полях битв бездиханні тіла, як викльовують очі мерцям і розривають на шматки мертву плоть, як збігаються до місць кривавих сутичок зграї диких собак і шакалів…

      Деванделль мимовільно відвертав погляд від місця, де в темряві ледь проглядали обриси тіла Нічного Птаха, повислого на мотузках, якими він був припнутий до скелі.

      – Ох, ця клята війна! – простогнав полковник.

      – Ця неминуча війна! – холодно докинув агент.

      – Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!

      – А кого ж?

      – У його СКАЧАТЬ