Обітниця. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й десь сховатися в замку, хай потім знайдуть його кістяк, як знайшли колись чиїсь там останки… І тут збагнув, що сховку для нього там не буде. Ніде не буде.

      Антон постукав у ворота. Хай хтось вийде і забере божевільного діда або просто насварить на нього. А може, й володар замчища не знати з якого століття…

      – Зачинено, пане, – почув за спиною голос. – Навіть сам князь Любарт о такій порі екскурсій не проводить.

      Антон оглянувся і переконався, що то не мертвяк якийсь із замку ожив і не примара подає голос. Перед ним стояв чоловік років сорока в темно-синьому костюмі і при краватці, тільки вже, видно, добре назюзяний, певно, з ресторану «Королівська варта», звідки долинають гучні голоси.

      Антон зніяковів. Що справді подумав про нього цей чоловік? Але на заміну похмурості вперше за вечір прийшла веселість. Наче клюнула в тім’я й розлилася всім тілом.

      – Перевіряю, паночку, чи ворота справді зачинені, – сказав Антон. – Таки зачинені, можете переконатися.

      – Ще скажи, що ти сам князь, – пробурмотів чоловік.

      – А чом би й ні, паночку.

      – Ти такий князь, діду, як я Біл Ґейтс, – сказав п’яний чоловік при краватці. Тепер Антон розгледів, що краватка червона.

      – То я піду? – Антон подумав, що в халепу ще, здається, не втрапив тут, на призамковому майдані, та й чоловік не з тих, що буде вимагати гроші.

      – Йди, я дозволяю. Я сьогодні добрий, – п’яний захитався. – А хоч – горілочкою пригощу? Тут і «Польська виборова», і «Смірнофф» та «Абсолют» є… І самогонка навіть на замовлення. Хоч самограйчику?

      – Я так пізно не п’ю, – сказав Антон.

      – А я п’ю, дідуль, п’ю, бо є причина й радість є, – чоловік ударив Антона по плечу, аж той мало не присів. – Бабу класну зняв. Донька самого Воронкевича. Проститутка і хвойда, але донька Воронкевича. Блін, та тобі, певно, до дупи, хто такий Воронкевич… Во щасливі люди… Не хоч шнапсу, можу пивком пригостити. Місцеве. Що-що, а в славному Лучеську хоч пиво полюдське. Ходім? Представлю як князя Любарта чи як самого короля Вітовта. Хоч вони й не знають, що Вітовт так і не здобув корони…

      – Дякую, я й пива не п’ю, – сказав Антон.

      Але перш ніж відкараскатися від щедрого чоловіка, котрий підчепив дочку самого Воронкевича, він мусив вислухати, чого майбутній володар доньки якогось там, певно, багатого новітнього пана (вона ж повія і хвойда) вибрався з ресторану.

      – Блін, відлити захотів – жуть, – сказав чоловік. – А обидві кабінки, і чоловіча, і жіноча, зачинені. Во засрані мудаки… І мудачки. Я й подумав, що класно буде відлити під самим замком. Хіба нє? Блін, а ти ж мені, старий, самий кайф перебив. Нє, пожди, я таки напою тебе хоч пивом.

      Але Антонові не захотілося ждати, доки чоловік, на пальці якого він помітив масивного персня-печатку, опорожнить свого сечового міхура. Коли той відвернувся, Антон бочком-бочком став собі віддалятися від замку. Той нависав і над площею, і над «Королівською СКАЧАТЬ