Обітниця. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Невдовзі явився Артур. Попив з ними кави і сказав, що чекатиме в бусі. Мамцю Олену, як він сказав.

      – Час, – мовила Олена Платонівна, голос її задрижав. – Ой час, скільки б тої миті не відсувала. Ходімо, Олю.

      Ольга зрозуміла, що час не так їхати, як прощатися з будинком.

      І господиня попрощалася в супроводі Ольги. Постояла в кожній кімнаті. Підходила до стін і гладила, щось шептала. Торкалася шафи, однієї й другої, стола, етажерки, крісел, серванта, які лишилися. І дитячого ліжечка, воно тут стояло, скільки Ольга пам’ятала, хоч обидві дочки пані Олени давно виросли. Вона знала, що старша Олеся могла зостатися жити тут, у батьківському домі, а мусила їхати до Вінниці, бо в Артура батьки хворіли, та й мав добру роботу, яку не хотів міняти. Тіна не стала вертатися зі столиці, звідки навідувалася. Старша з сином двічі чи тричі приїжджала. А решту часу, відколи дядько Семен помер, ось уже десяток літ Олена Платонівна самувала. Так вона казала. Ольга пригадала те слово, й тугий, хоч і теплий клубок, що народився десь усередині, підкотився до горла. Слова народилися раптово: «Мамо Олено». Не вимовила, звісно, тільки подумала. У неї ніколи не було матері, вона вже й облишила надію її знайти. Підкидьок, він і є підкидьок. То було слово, одне з кількох, які найбільше не любила. Ненавиділа.

      «Не тре тобі пригадувати», – подумала вона.

      Олена Платонівна спинилася біля вікна й подивилася в сад. Вікно те виходило на сплетену із дроту загорожу, за ним уже починався Ольжин сад, де Дмитро поставив невеличку альтанку. У ній не раз сиділи й вони з пані Оленою навесні, влітку, восени і навіть раз узимку. Ольга подивилася й собі у вікно. Незабаром у нього дивитиметься хтось інший.

      «Так минає час, – подумала Ольга. – Випаровується, як та кава, що нам захотілося випити серед снігу. Надворі було холодно, але нам тепло в цій альтанці».

      Чогось вони так задумали. Тоді пані Олена сказала: «Ми ще ж не сиділи там узимку. То трохи посидімо. Надворі не так і холодно. Зате як пухнасто».

      Справді, іній густо присипав дерева. Зробив їх волохатими, схожими на звірів. Сиділи в альтанці, оточені тим інеєм.

      «Пухнастим», – подумала тепер Ольга.

      Вона поклала руку на плече господині, яка прощалася зі своїм будинком. Пані Олена простягла свою руку до її руки. І Ольга притулилася до цієї зморщеної руки щокою, торкнулася, усміхнулася і пошкодувала, що усмішки не бачить пані Олена.

      – Ось і все, – сказала Олена Платонівна. – Все, Олечко. Хоч би мені вони приснилися. І ці кімнати, і цей сад. А може, й не тре. Може, й не тре, чуєш, Олечко…

      – Чую, – сказала Ольга.

      Після прощання і довгого стояння біля воріт, вже сама (і я самую, подумала) Ольга пішла до свого будинку, стискаючи у жмені ключі, які мала передати новому господарю. Той має приїхати десь під обід. Нехай, пожде, дочекається.

      Вона стояла й раптом подумала, що забула щось. Вона чи Олена Платонівна? СКАЧАТЬ