Обітниця. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вбік, може, першою до виходу – аби не стояти, аби не лишатися з ним наодинці. Хотіла – і не могла.

      Здавалося, не тільки ноги, все тіло прикипіло до підлоги. І не тіло, а поруч з’явилася якась друга Ольга, котра не пускає першу.

      – Від чого ж мене має вилікувати час? – Ольга спитала це і здивувалася, як їй легко заговорити.

      Легко казати, легко вимовляти, слова мовби самі просилися назовні. Слова, що були зайві всередині. Але вони були ніби зайві й тут, між ними.

      Єгорові раптом стало ніяково. Чи їй тільки так здалося?

      Він посунувся трохи від неї. Потім рвучко подався назад.

      – Час має вилікувати тебе від удаваної байдужості до мене, – він викидав свої слова рвучко, мовби виштовхував щось, що заважало йому дихати.

      – І все? – Нащо вона питає? Наче не може завершити розмову. Чи не хоче?

      – Ні, не все, – почула Ольга. – Не все, люба моя. Ти мусиш мене пробачити. Ми обоє повинні прогнати те, що постало, чого не було, а мало бути.

      – Ти став філософом? – Ольга спитала ніби напівіронічно, а вийшло надто зацікавлено.

      – Я став розумнішим, ніж був тоді, двадцять один рік тому. Я став таким, яким і мав би бути тоді. Між нами, я гадаю, зникло все несправжнє.

      – Он як? А ті, що поруч із нами?

      – Побачиш, – він таки відірвався від того місця, на якому стояв. – Усе, я йду. Сьогодні великий день, Олюню моя. Не забула, як я тебе називав?

      «Ти про них подумав?» – Ольга мала те сказати навздогін, але не сказала.

      Бо це означало б знову затримати його. Продовжити мову, якої не повинно було бути взагалі.

      – До побачення і, як кажуть, до нових зустрічей. Я тепер завжди буду поруч. І ти будеш поруч, Оленько.

      Він вийшов, Ольга не мала сили йти за ним бодай до виходу, взагалі не мала сил. Вона опустилася на стілець біля дверей кімнати.

      Сиділа, і до голови не приходила жодна думка. Може, її голова стала геть порожньою? Що ж, нехай буде так, бо так і треба, щоб було, вона вже виговорилася.

      Десь там він, певно, підходив до своїх дружини й доньки – щось казав. Що? Хіба їй важливо?

      «Він сказав – до нових зустрічей, – подумала Ольга. – А вони будуть. І щось треба буде говорити, не раз і не двічі. А що я скажу Дмитрові, Тарасові? Як я навчуся нічого їм не сказати?»

      …В її голові раптом закрутився, завертівся швидкий і жахливий калейдоскоп. Вона, але розчленована, розбита, розсортована на дрібненькі, начеб різнобарвні частини, йшла назустріч хлопцеві, котрого, як виявилося, звали Єгором. Саме Єгором. Вона вперше дивилася в очі йому, а він їй, і потім призналися обоє, обоє й просили – одне одного, Бога, долю, – щоб те було назавше. Вони йшли берегом Дніпра, взявшись за руки. Стояли біля її інституту, де вона мала складати іспити за третій курс, а потім за четвертий і п’ятий. Біля його вишу, де він теж складав іспити. Цілувалися після екзаменів. Він уперше заходив до її кімнати, а потім вона до його. Вони вперше кохалися. У гарячковому самозабутті зривали одне з одного одяг, їхні тіла шукали чуже і своє тіло. Знаходили й пили щастя, якого було так багато СКАЧАТЬ