Обітниця. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Тоді, після розмови, вона стояла посеред площі. Довго стояла. Люди йшли і йшли, оглядалися на дівчину в білій сукні. Хтось запитав, що з нею?

      – Нічого, дякую, – сказала Ольга.

      А Єгор мав запитати інше. Мав здогадатися, що вона мала йому сказати, яку таку гарну новину, ліпшішу за червоний диплом, повідомити.

      Не спитав. Не здогадався. Не спитав і тоді, коли приїхав на її випускний. Коли вона стояла і висяювала перед ним у гарному довгому білому платті, чимось схожому на весільне. Гроші на яке відкладала цілий рік, навіть більше – півтора року.

      – Ти маєш шикарний вигляд, – сказав Єгор.

      – Дякую. Справді? – Ольга трохи кокетувала.

      – Шикарнющий, – сказав Єгор. – То куди зараз підемо? Разом з усіма в ресторан чи ліпше кудись удвох?

      – Нас уже троє, – сказала Ольга.

      Сяйнула усмішкою, радісною і трохи зніяковілою. Видала-таки таємницю.

      Він здивувався. Зирнув пильно. Надто пильно.

      – Троє? А хто третій? Сподіваюся, твоя подруга, а не друг. Я вже ревную. Чого замовкла? Кажи.

      – А ти не здогадався?

      У Ольги тоді все завмерло всередині. У передчутті. Та вона ще не знала, якому.

      – Ні, – сказав Єгор. – Не можу врубатися. Хто це? Хтось із викладачів?

      – У нас буде маленький, – тихо-тихо вимовила Ольга й додала, – чи маленька.

      Єгор не кинувся обіймати. Тільки всміхнувся. Взяв за руку.

      – Справді?

      – Дуже справді, – сказала Ольга. – Подарунок до диплома.

      І тривожно, ще з легкою тривогою:

      – Ти хіба не радий? Єгоре…

      Він зам’явся, перш ніж сказати. Наморщив лоба. Глянув, наче щось пригадуючи.

      – Я радий, Олю. Радий, мила моя. Навіть дуже. Тільки… Скільки часу ти вагітна?

      – Це має значення?.. Місяць, може, трохи більше…

      – Отже, ще не пізно… Розумієш…

      Ще раз Єгор збентежено затнувся, умовк.

      – Кажи! – хотіла вигукнути, але вийшов швидше хрипкий шепіт

      – Може, нам ще рано? – він узяв її за руки. За обидві.

      – Рано?

      – Так, Оленько. Ти щойно закінчила інститут. У мене там, на роботі, перспектива намічається. Та й ти будеш починати. Почнеш із декретної відпустки? Як каже теперішня молодь – якось не комільфо. Почекаємо трохи?

      – Скільки?

      Ще раз мала вигукнути й не вигукнула. Знову хрипко, ще хрипкіше вимовила слово-запитання.

      – Що стільки? – Єгор знову не зрозумів.

      – Скільки будемо чекати? Рік, два, три?

      – Навіщо ти так, Олю? – він спробував її пригорнути. – Разом і вирішимо, скільки. Я ж від тебе не відмовляюся. І ніколи не відмовлюся. Ти ж моя.

      Їй почулося: «Моя річ». Коштовна річ. Із найдорожчого кришталю, казав він їй рік чи два тому.

      – І за те спасибі. Як каже один мій земляк – ґран-мерсі в коробочці.

      – Олю, СКАЧАТЬ