Погана. Хлои Эспозито

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ телефон. Тут через дорогу є італійська версія «Карфон Вергаус». Я перебігаю жваву вулицю та заходжу туди.

      Квартира приткнулася в звивистому бічному провулку. Горщики з квітами. Плющ. Балкони. Тут тихо. Усамітнено. Безлюдно. Ніхто не почує крику.

      Я зустрічаюся з господарем моєї нової квартири (два бали з десяти. Отож не всі італійські чоловіки красунчики. Забираю свої слова назад). Він дає мені ключі, а я даю йому гроші. І він знову зникає.

      Та ви, либонь, жартуєте: п’ять сходових прольотів? Та це ж убивство. Не помітно ані ліфта, ані ескалатора. Я розпашіла та вкрилася потом. Сподіваюся, це було варто зусиль. Думаю, що на верхньому поверсі безпечніше, тож це плюс, як на мене. Я відчиняю двері, і… о Господи! Це справжній палац. Куди там тому «Рітцові». Це все моє, а тут навіть королева могла б жити. Я кидаю сумку в передпокої та пурхаю кімнатами й нескінченними коридорами, пальцями обмацую панелі, якими обшито стіни, а мої ноги ледь торкаються підлоги. Я ковзаю на мармурових кахлях і захоплено кружляю кімнатами. На дерев’яних стінах виписані бездоганні пейзажі: пишна зелена трава та сонячне небо, янголята, ліси та квіти. Стелі високі, позолочені. Кришталеві люстри. Це розкішно, краще за стару віллу Бет. Ліжко з балдахіном і французькі шафи. Аромат бджолиного воску та жасмину. Я закохалася. Залишуся тут назавжди (принаймні доки я ще жива).

      Наповнюю ванну водою, від якої йде пара, напускаю надто вже багато піни та глибоко занурююсь. Нарешті я тут. Я заслуговую на насолоду. Моя рука просковзує між моїми ногами. Я мокра. Я торкаюся до себе…

      Ніно. Ніно.

      Але я не можу зосередитись. Надто неуважна. Умикаю телефон Бет, на півхвилинки. Навряд чи за такий час його встигнуть відстежити. Мені потрібно перевірити, чи нема більш ніяких новин. Я могла пропустити щось важливе.

      Дзінь.

      Повідомлення з невідомого номера.

      «ЩО ЗА ХУЙНЯ? ТИ ВБИЛА МОГО ХЛОПЦЯ?»

      Ха. Це Ніно. Він, либонь, помітив, що його чоловік зник, і скумекав, що до чого. А знаєте що? Я не відповідатиму. Хай сам поміркує. Хай потурбується через це…

      Я відкладаю телефон, а потім знову беру його. Відкладаю. І беру.

      Не слід мені писати Ніно з телефона Бет, копи можуть простежити сигнал. Поряд – мій новий, тимчасовий телефон. Я набираю номер Ніно.

      «ТАК, І ТИ НАСТУПНИЙ».

      «Надіслати».

      Це має його вивести з рівноваги.

      «ДО РЕЧІ, ЦЕ Я. У МЕНЕ НОВИЙ ТЕЛЕФОН».

      Це я також надсилаю.

      Я видаляю його повідомлення та сердито хмурюся, потім вимикаю телефон моєї сестри. Краще більш його не вмикати. Це вже й так було надто довго. Я кидаю недопалок у різьблену мильницю, потім завантажую «Тіндер» на свій новий телефон. Вичищаю кров з-під нігтів. Пальці ніг стирчать із бульбашкової гори. Я виходжу з ванни в хмарині пари, пахуча, напудрена й чиста до блиску. Ані на обличчі, ані на ногах жодного бруду, жодної крові. З волосся не стирчить листя. Я оглядаю себе. Неперевершене божество. Чому він не відповів? Ніно – недоумок.

      Знову СКАЧАТЬ