Аутсайдер. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ надягають нову пару наручників. Він пошукав очима Гові, бо раптом відчув те саме занепокоєння, як колись у віці п’яти років, коли першого ж дня в дитсадку мама відпустила його руку. Гові саме сидів на кутку вільного столу й розмовляв із кимось телефоном, та щойно впіймавши погляд Террі, завершив розмову й поспішив до нього.

      – Не торкайтеся в’язня, сер, – сказав офіцер, що надів на Террі наручники.

      Ґолд його проігнорував. Він поклав руку на плече Террі й прошепотів:

      – Усе буде добре.

      Потім (для Ґолда, як і для його клієнта, це було цілковитою несподіванкою) він поцілував Террі в щоку.

      Цей поцілунок лишався з Террі, поки четверо чоловіків вели його вниз центральними сходами до урядового мікроавтобуса, що стояв за патрульною машиною Поліції штату й миготів своєю блимавкою, мов ігровий автомат із джек-потом. А ще слова. Особливо слова – спалахували фотоапарати, загорялися телевізійні прожектори й запитання летіли в нього, мов кулі: «Вам уже висунули звинувачення, це ви зробили, ви невинні, ви зізналися, що ви можете сказати батькам Френка Пітерсона».

      «Усе буде добре», – сказав Ґолд, і саме за цю фразу Террі й тримався.

      Хоча, звісно, добре вже нічого бути не могло.

      Шкода

      1

      14 липня – 15 липня

      Блимавка на батарейках, яку Алек Пеллі тримав на центральній консолі свого «експлорера», належала, так би мовити, до приладів «сірої зони». Не те щоб вона була цілком легальна, бо після служби в Поліції штату він уже вийшов на пенсію, а з іншого боку – наче й легальна, бо він був дійсним членом Поліцейського резерву Кеп-Сіті. Хай там як, але цього разу в Алека дійсно виникла потреба вчепити її на приладову дошку й увімкнути. За допомогою блимавки він за рекордний час дістався з Кеп-Сіті до Флінта і за чверть дев’ята вже стукав у двері за адресою Барнум-корт, 17. Тут новинарів не було, проте трохи далі по вулиці він побачив безжальне світло телевізійних прожекторів перед, як він вирішив, оселею Мейтлендів. Здається, не всі м’ясні мухи полетіли на свіжину, тобто на імпровізовану прес-конференцію Гові. Та Пеллі й не дуже на це сподівався.

      Двері прочинив невеличкий, мов пожежний гідрант, рудуватий чоловік. Губи його були стиснуті так щільно, що здавалось, наче рота взагалі нема. Увесь напоготові видати промову «йди-до-біса». Позаду нього стояла жінка – блондинка із зеленими очима, на три дюйми[59] вища за свого чоловіка й набагато привабливіша, навіть без макіяжу і з набряклими повіками. Наразі вона не плакала, та плакав хтось інший – десь углибині будинку. Дитина. Одна з дівчаток Мейтлендів, як вирішив Алек.

      – Містер і місіс Меттінґлі? Я Алек Пеллі. Гові Ґолд вам зателефонував?

      – Так, – відповіла жінка. – Заходьте, містере Пеллі.

      Алек рушив уперед. Меттінґлі, на вісім дюймів[60] нижчий, але безбоязний, заступив йому дорогу:

      – Покажіть, будь ласка, якесь посвідчення особи.

      – Звісно.

СКАЧАТЬ