Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Вона почала їсти, мішаючи хліб із слізьми. Попоїла трохи.

      – Василю!

      – Що, голубко?

      – Знаєш… я думаю…

      – Що?

      – Я, мабуть, скоро вмру.

      – Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?

      – Не знаю… Тільки так мені тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо буде.

      Я глянув на неї – біла-біла, як крейда, та болесна така…

      Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж дня, після ярмарку. Пам’ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую, двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні – Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.

      – Василю, голубчику! Беруть мене… оддають.

      – Що? Кому оддають?..

      – У найми… Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати… Чоловік той…

      – Куди брати? Як брати?..

      – У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь, або я вмру, або втоплюся!

      Вона вчепилася за мене, не пускала мене.

      На крик увійшли батько. Не встигли вони спитатися, чого це ми плачемо, – чую, біжить хтось у хату. Одчинилися двері – мачуха.

      Ксеня закричала не своїм голосом…

      Батько відірвав мене від неї і виніс на руках у другу хату.

      Я чув, як Ксеня кричала…

      Її повезли, віддали…

      І я більше не бачив її, ніколи не бачив… Мені сказано, що її мачуха віддала в містечко на п’ять років у найми. Я прожив ще два роки в рідному селі і не чув про неї нічого. Чув тільки, що жива. Потім батько віддав мене до міста вчитися. Як я там жив і що робив, – те не до речі тут оповідати; хай, може, іншим часом.

      Але як повернувся я на деякий час додому, то чув, що її батько й мачуха з усією сім’єю переїхали жити кудись у інше село. Я питався про Ксеню. Казали: не знаємо.

      Що з нею зробилося? Чи вона заробля собі хліб, тиняючися по чужих людях, по наймах? Чи досі вже спить у ямі, і літо засипа її могилу рясними квітками, а зима покрива холодним мертвим блискучим накриттям? Не знаю, не знаю… Тільки я її більше не побачив ніколи… ніколи…

      Грицько

      Грицько вибіг з хати веселий, радий. Батько оце тільки вернувся з міста і привіз йому дві цукерки і великого-великого бублика, такого великого та товстого, що, мабуть, він був більший од Грицькової голови. А проте, може, це Грицькові тільки здавалось, що бублик такий великий, бо хлопець так не часто їв бублики і все маленькі. А надто що тепер був піст – петрівка[106], їсти було мало чого: хліб, та борщ, та каша або просто хліб та борщ щодня. А тут бублик – такий великий!

      Грицько вже роззявив рота та й хотів припасти до бублика своїми білими зубами, але зупинивсь – він мов хотів довше поласувати і почав крутити бублик у руках, нюхати, як він гарно пахне. Потім згадав, що бублик ще смачніший буде з вишнями.

      «Піду в садок – нарву ягід!» – подумав Грицько і перестрибнув через перелаз[107] з двору в садок.

      Садок був невеличкий, але рясний. Нешироким поділкомСКАЧАТЬ