Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.

      – Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.

      Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:

      – Ось глянь, Василю, що я знайшла!

      Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98].

      – Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.

      Тільки хотіла дати, а коник – плиг! – утік у траву.

      – О, нащо ти його пустила? – кажу.

      А вона сміється:

      – Я не пускала, він сам утік.

      Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землі дірочка.

      – Це тут цвіркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді – цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.

      – Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!

      Ксеня сміється:

      – Багато ви наорете!..

      IV

      – Василю, ходімо в ліс по ягоди!

      – Ходімо!

      Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:

      – А ти наїлася?

      А вона сміється з мене:

      – Та я не їла, а ось квіточку нарвала.

      І показує мені пучечок ягід:

      – А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.

      – Чого там?

      – Та мати будуть лаяти…

      – От там, лаяти! Ходім далі!

      І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.

      – Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.

      – Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.

      – Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.

      – Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався. – Побіжімо краще назад! Ну!

      Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.

      – Василю, не кидай мене… Я боюся…

      Я зупинився.

      – Дай руку, побіжимо вкупі.

      Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.

      Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.

      – Василю, СКАЧАТЬ