Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

      Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.

      Весело й приємно посміхалася.

      Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.

      Одійшов у куток і звідти оглядав її.

      Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.

      Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.

      «Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»

      – Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.

      На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…

      Потім несподівано промовила:

      – Я вже піду.

      В халупі потемніло. Згодом додала:

      – Мряки напливають.

      Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.

      Ольга сиділа поважно.

      Не рухалась.

      Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.

      Так стояла мовчанка.

      Знову Ольга промовила тихо:

      – Я вже піду.

      Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.

      – Ви так подібні…

      – До побачення! – сказала Ольга.

      Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.

      Стояв нерухомо, як сновида.

      Схопився й побіг слідом.

      І дивився…

      Побачив скрізь лиш білу мряку…

      Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.

      Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.

      І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.

      Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.

      Стає вогко й холодно…

      Вертався до халупи.

      З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.

      «Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »

      На столі лежали ніжно-рожеві квіти…

      А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.

      Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.

      Було душно.

      Він одяг білу сорочку.

      Не СКАЧАТЬ