Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

      Горю, як свічка на божім престолі.

      Одна-одинока…

      Не скінчила.

      Сіла на фотель в куті кімнати, опустила голову на груди.

      В печі горів вогонь, в сумраку вечора ажурні дверці кидали фантастичні цвіти.

      Тихо. Немов ангели перелітають хатою. На їх крилах літали колись її діточі сни, понад чисті, білі лелії у батьківськім садку, понад гарні рожі над берегом блискучої ріки.

      Полумінь щораз сильніше палахкотіла у печі, а тепле світло пересувалося великими п’ятнами по її сукні, руках і лиці, втискалося в кров і кружляло в жилах.

      Все затрачувало границі виду і буття і розливалося в просторах безконечності.

      Святочний спокій царював з необмеженою властю.

      Понад ясним полум’ям підносились і гойдались тихі тужливі филі супокою і падали на дно душі омутом терпінь і крику кервавого болю. Теплі світляні рамена обіймали і тулили бурю і вир життя.

      А дрібні блиски, розсіяні через ажурні дверці, тягнулись золотими нитками і вишивали на темнім тлі містерні гафти.

      Знов потемніло!

      Раптом блиснула ясна стріла, продерла темряву і загасла. Блиснула знов, скрутилася перстенем, скорчилась і мов причаїлась.

      У печі загуло, ажурні дверці цокали тихо, звучно, ритмічно.

      Щось ніби видиралось з її пам’яті, прибирало означений вид і знайомі звуки.

      Звідки знає вона той звук?

      Так!

      То той тихий голос, той спокійний лагідний погляд очей, що так довго не могла нагадати, звідки знає його.

      І щораз більше входила сама в себе, дивилась і вслухувалась в якусь далеку таємничу тишу, що нагадувала щось давно забуте, щось таке, що довго мовчало в душі,

      Так сиділа непорушно, не числячи довгих хвиль часу.

      Аж нараз здригнулась, піднесла над головою руки, а уста розхилились і порушились шопотом одного з найбільших геніїв світа.

      Die bist die Ruh

      In aller Welt bist du!

      БЛУДНИЙ МЕТЕОР

      Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі заглибини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.

      Померкло сонце, дрижить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка,

      А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш безупину суне перед себе. А за нею світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять рятунку – ангели спасення!

      Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.

      Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузька трумна, знам’я побіди сліпої СКАЧАТЬ