Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

      Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези. Тут уся туга і душі розливалася струями сліз.

      Сльози текли по її лиці, по корі дуба, дрижали на листках берези, капали з ягід рябини.

      Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.

      Сльози бризкали з чола розламаної скали, спливали блакитною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощею і шуваром. В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.

      З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім корінню, що потужною ногою опиралося на коверці моху і твердих, блискучих листків копитни-ка – дивилася в якісь далекі та сумні світи.

      Що то?!

      Щось мигає?!

      Вузький золотий промінчик світла задрижав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, луснув по синім ручаю, продер листя старого дуба і огорнув сумну стать жінки.

      І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.

      І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.

      Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухаючи доокола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався зі звучним співом усіх лісних птахів.

      Тихо і добре.

      Якась солодка мряка заливала усі тайні закутки її серця. Усе давніше терпіння, конвульсивні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.

      В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.

      Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості – дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.

      Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.

      «О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».

      Чи здається їй?

      Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?

      А де ж її золотий промінчик?

      Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?

      Ах!

      Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!

      Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.

      Ні, він ще не згас!

      Тліє без блиску і тепла!

      Блиснув!

СКАЧАТЬ