Унія. Володимир Єшкілєв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ уважно переглянули писареві папери, підписи на них і печатки.

      Поки вони розбирали писане й тиснене, Виговський розглядав старшин. Чиж досягнув того віку, коли будь-які новини лише обтяжують чоловіка. Його вибляклі очі дивилися стомлено й без цікавості. Скалічену руку полковнику підв’язали широкою оксамитовою стрічкою. При кожному її переміщенні той морщився, можливо від болю. Буднівський виглядав на старого лиса. Його вихудле тіло губилося в розшитому шнурами жупані та просторому кунтуші. Наче якийсь товстун розвісив свій стрій на придорожному хресті та прикрутив до нього голену голову. Зате Нестеренко горою натискав на стіл, могутні м’язи під переливчастим шарлатом напиналися ядрами.

      – Ну от, і на писаря дочекалися, – підсумував вивчення грамот Чиж. – Он Левко, – він глянув на Буднівського, – все боявся, що його з осавулів перепишуть на каламарника.

      Військовий осавул нічим на таку заяву не відповів, натомість, не дивлячись на Виговського, сказав:

      – Клейнод тобі вручить сам пан комісар. Одразу, як він повернеться, зберемо сотні і присягнеш перед військом. Решту старшин до присяги привели.

      – Ти, пане Іване, останнім лишився, – кивнув Чиж.

      – У реєстрі писаря не означили, – навіщось згадав Нестеренко. – Король хотів Хмеля, а гетьмани не хотіли.

      – Не так все було, – махнув здоровою рукою Чиж, але не став пояснювати, як було насправді. Натомість повідомив: – Доки тебе, пане Іване, призначали, писарські справи вів пан Теодор, – полковник показав на сутанника. – Ми йому сильно дякуємо, але ще треба вивезти половину старої канцелярії з Трахтемирова. Пан комісар не хотів, щоб це робили без чинного писаря, та й сам грозив подивитися в ті папери. Тут у нас всі кричать, що записи знищують і спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшає.

      – Зладую, пане наміснику, – пообіцяв Виговський. – Відразу візьмуся за звірку реєстру і бенефіцій, – він глянув на двері, де нудилися джури. – Тут, пане наміснику, зі мною прибув пан сенатор.

      – Щось він до замку не доїхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати її тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього єретикала не ставало, – він ткнув соломинкою в жаровню, переніс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи мені, він тут забув? – і згадавши, що Виговський все ще стоїть, наче перед комісією, кивнув на порожнє крісло по праву руку від себе:

      – Сідай, пане Іване, на належне тобі місце.

      – Сенатор цікавиться старожитностями, – писар відчепив шаблю, сів.

      – Старожитностями? – насторожився Буднівський.

      – Він зі своїм стольником паном Леваї, хоче оглянути ті яри, де колись були поганські капища.

      – І чого він там шукає?

      – Не відаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбів, певне.

      – Які там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звідти всі скарби давно викопали.

      – Всього не викопали, – Нестеренко й собі запалив люльку. – Батько знали одну відьму, що жила під Масловим Ставом. Вона казала, що є там казан у землю вкопаний. Він СКАЧАТЬ