Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я, – відказав чужо та відсторонено, байдуже цілуючи Мирославу й не дивлячись їй у вічі. Й Мирослава не втрималася.

      – З Феодосею кокетувати втомився? – запиталася жовчно.

      Пантелеймон нахмурився.

      – Ти про що це?

      Мирослава поморщилася.

      – Гадаєш, що я є сліпою?

      Скубій нахмурився ще більше.

      – Дурних ревнощів у домі своїм не потерплю. Твоя сестра надзвичайно чарівна й вродлива жінка, й у моїм захопленні нею немає нічого дивного.

      – При живій дружині?

      Пантелеймон зіщулився.

      – Я ж тебе не кидаю!

      Мирослава здригнулася так, мов отримала від нього поличника.

      – То ти… ти мене й кинути можеш?

      – Ні, то гріх. Ти просто навигадувала собі зайвого.

      Та яке там уже навигадувала? Весь наступний тиждень Пантелеймон майже увесь час проводив поряд Феодосі, приділяв тій стільки уваги… Все вони про щось розмовляли, а то й шепотілися, то могли зірватися й понестися на лови гарячими, баскими кіньми, й тільки лиш удвох, і Мирославу з собою не запрошуючи, й вона могла лиш тільки здогадуватися об тім, чим вони там займалися. Й до опочивальні Мирослави Пантелеймон так і не повернувся, сваритися вона з ним уже боялася після того випадку, як необережно сказала Феодосі, чи не час їй уже від’їздити до батьків.

      Сестра кинула на неї незрозумілий погляд.

      – Женеш, сестро?

      Мирослава дещо розгубилася.

      – Ні, просто…

      Феодося рвучко зірвалася на ноги з фотеля, у котрому сиділа, читаючи якогось листа, певне, що від матері.

      – Ні, сестро, усе-таки женеш. Й відаю я чому – до чоловіка ревнощами сходишся, мов гадюка отрутою.

      Мирослава зіщулилася.

      – А що – дарма?

      Феодося хитрувато посміхнулася й знизала плечима.

      – Може, й не дарма… хто ж його знає?

      – Ти що… хочеш… хочеш відібрати в мене чоловіка?

      Феодося не відповіла, та тільки у погляді блакитних очей щось підказало Мирославі, що питанням цим поцілила вона досить влучно. Й страх, страх безмежний втратити Пантелеймона охопив її настільки владно та засліпливо, що вона вже й не пам’ятала себе, й не володіла собою, напустившись на сестру.

      – Геть з мого дому! – наказала, ледь стримуючи себе, аби не кинутися на Феодосю, не вчепитися в личко її чарівне нігтями, не попсувати краси цієї довершеної. – Негайно ж забирайся туди, звідки прийшла, й щоби нога твоя більш не ступала до мого дому!

      Та Феодося у відповідь лиш розреготалася.

      – Ти не зможеш мене вигнати!

      Мирослава поглянула недовірливо.

      – Це чому ж?

      – А Пантелеймон не дозволить!

СКАЧАТЬ