Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

      – Так.

      – Та він усе ж належний мені! – уперто вигукнула Мирослава, відчувши, як обривається щось усередині, коли Феодося розреготалась у відповідь.

      – Тому ти й маєш померти! Зізнаюсь, я довго вагалася, не наважуючись на таке, але… Ти маєш зникнути з життя Пантелеймона, зникнути назавше!

      – Заради дитини… я й так піду, зникну, поїду кудись, дам йому вільне життя, тільки пожалій моє дитя, не вбивай… – Мирослава промовляла те, що лягало на серце, розуміючи, що як не важко їй буде це зробити, та заради дитяти вона й на таке піде, витне з себе серце живцем, вирве кохання, покине коханого, аби тільки дитя жило, а вона поступиться чоловіком…

      Феодося покривила вродливе лице.

      – Я тобі не вірю!

      Мирослава перехрестилася.

      – Перед Господом присягаюся!

      – Усе одно не вірю!

      Мирослава була вже ладною впасти перед сестрою на коліна.

      – Пощади, сестро! Пантелеймон усе одно ж покине тебе, коли дізнається…

      Вустами Феодосі сковзнув незрозумілий посміх.

      – А хто тобі сказав, що він дізнається? – Вона розреготалася, щоправда, невесело, а якось нервово та дещо неприродно, й Мирославі морозом обсипало спину від того реготу. Поховальними дзвонами лунав він зараз для неї. – Ти ж останнім часом геть дивною зробилася, божеволіти почала від горя гіркого, втікала сюди, до скелі… Й хто ж його тебе там знає, які думки малися у хворій голові. Розлюблена чоловіком – взяла та й стрибнула до Дніпра.

      Тілом Мирослави пройшов дрож.

      – То ти втопити мене намислила?

      – Так.

      – А як випливу?

      Вуста Феодосі зазміїлися нелюдяним усміхом.

      – Не випливеш.

      Мирослава дивилася в її холодні, блакитні очі й розуміла – так, вона не випливе, Феодося вже потурбується об тім. Але ж вона не хотіла помирати, людоньки добрі, зовсім не хотіла, особливо зараз, маючи під серцем дитя… Темні, глибокі очі Мирослави загорілися злим вогнем. Ні, вона ще так задарма й не віддасть життя свого, вона ще побореться, вона спробує й себе, й дитя врятувати, а як програє… То що ж, помре, та, помираючи, прокляне сестру, як мати проклинала її саму, так і вона за дитя своє неповинне прокляне вбивцю цю чарівнолику.

      Роззирнулася довкола. Ніко`го не було видко, нíкого на допомогу покликати, й будинок надто далеко від скелі, робітники були в полі, а рибалки десь далеко посеред Дніпра… Ніхто й не допоможе, хоч і здійме вона крики, голосно кличучи на допомогу. Єдина надія полишалася на саму себе та на сили свої, котрі мали врятувати від смерті.

      Сонце, докочуючись до обрію, запалало яскраво, наливаючись червоною кров’ю, й з цікавістю завислося над Дніпром у ту мить, коли гарна, юна літами жінка у простій сірій сукні рушила на сестру свою, за подобою прадавнього Каїна здійняла руку на рідну людину… Мирослава, звідки й сили відшукавши, штовхнула Феодосю першою, на все здатна, аби вижити, аби звільнити шлях до рятівної стежини СКАЧАТЬ