Заради майбутнього. Макс Кідрук

Чтение книги онлайн.

      – Не розвертайся. – Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: – Ми ж нікуди не поспішаємо, так?

      – Що ти надумав? – у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.

      – Просто їдь, – тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.

      Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.

      Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.

      Першою не витримала Мирослава:

      – Ну?

      – Виття стишується, – не підвищуючи голосу, сказав Левін. – А завади навпаки наростають.

      Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.

      – І що?

      Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.

      Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:

      – Наступний поворот.

      На той час крики вже майже не пробивалися крізь тріскотіння радіозавад. Іван кивнув:

      – Так, можеш розвертатися.

      Тенгіз увімкнув покажчик лівого повороту, акуратно вирулив до місця розвороту, переконався, що на зустрічній смузі порожньо, і швидко розвернувся.

      – І що це було? – поглянув на Левіна.

      – Зараз побачимо.

      – Вимкніть це довбане радіо, – заблагала Катя.

      – Ні, – Левін мотнув головою. – Не треба.

      Тенгіз невдоволено насупився, проте нічого не сказав. Машина набирала швидкість, праві колеса прогуркотіли по невеликій виямці, і за мить по тому хлопець раптом збагнув: крики, що кілька секунд тому повністю стихли, поволі повертаються. Мирослава з Катею принишкли – також здогадалися. Що ближче вони добиралися до перехрестя обіч Батурина, то дужчали стогони, які лунали на 89,7 мегагерцах.

      – Вони ж майже зникли, – тепер уже й Тенгіз зашепотів.

      Левін лише покивав. Його товариш пригальмував перед перехрестям. Праворуч ішла новенька дорога на Батурин. Ліворуч повз давно занедбану заправку пірнала в похмурі ліси стара роздовбана асфальтівка на Конотоп.

      Тенгіз викрутив кермо ліворуч і, майже не скинувши швидкість, з’їхав з траси. У світлі фар із пітьми виринув крихітний дорожній знак, і хлопець, просто щоб не мовчати й хоч на мить прогнати з голови страхітливі стогони, промовив:

      – Ер-шістдесят-один.

      Рівний асфальт закінчився, і гуркіт із-під коліс зім’яв його слова в нерозбірливу СКАЧАТЬ