Павло Тичина. Игорь Коляда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      З 1907-го по 1913 рік Павло навчався у Чернігівській духовній семінарії, як і всі сини Григорія Тичини. «Режим семінарський, звичайно, був уже не той, що в бурсі. Вирвавшись із лабет монастиря, я в семінарії почув себе вільніше трохи». Навчання в цьому закладі давало ґрунтовну загальну освіту, а також семінаристи мали можливість мистецького розвитку – спів у архієрейському хорі, участь у семінарському симфонічному оркестрі, факультатив із малювання, прекрасна семінарська бібліотека та дозвіл користуватися міською світською бібліотекою.

      Події революції 1905—1907 років не оминули й учнів семінарії. Почалося все з того, що за наказом ректора семінарії Галахова у зв’язку з відлученням Л. Толстого від церкви семінаристи і бурсаки повинні були познімати його портрети; водночас вилучалися з бібліотеки твори Л. Толстого й М. Горького (твори, до речі, придбані на пожертвування семінаристів і бурсаків). Старші семінаристи звернулися з проханням до ректора не знімати портретів Толстого й не вилучати його книг з бібліотеки. Тут же було додано й таке: дозволити випускникам семінарії продовжувати навчання в університеті. Ректор, зрозуміла річ, петицію зігнорував. У відповідь розгорівся бунт, «у якому брала участь більша частина семінарської молоді. Семінаристи скликали загальні збори, на які, як писав у рапорті інспектор семінарії Чредін, не допускали нікого з представників інспекції. У відповідь на намагання начальства зайти в приміщення, де відбувалися збори, семінаристи погасили лампи, свистіли і кричали: «Бий їх!» Інспектор, його помічник і наглядач змушені були тікати, а на них з третього поверху полетіли цеглини, залізо з ліжок, абажури і навіть диван». Павло теж був задіяний у цьому бунті. Коли інспектор наказав йому негайно йти у свою кімнату й не брати участі у «безпорядках», він не послухався і тут же, на очах у Чредіна, помчав до своїх. Разом зі старшими товаришами-семінаристами він теж свистів, вигукував: «Бий їх!» Інспектори повтікали, а семінаристи й бурсаки кинулися громити все ненависне їм. Полетіли шибки у класах, задзвеніло скло й у вікнах квартир окремих, найбільш ненависних викладачів. Навіть самого ректора Галахова не оминула гірка «чаша сія» – і в його вікно було пожбурено не одну каменюку. О третій годині ночі на подвір’я семінарії увірвалися поліцейські, жандарми, військові – для приборкання бунтівників, для арешту призвідців. Було заарештовано 12 учасників бунту. Павлові разом з кількома товаришами вдалося втекти і сховатися, а ті, що потрапили до лап поліції, не виказали нікого… Частину заарештованих було посаджено після суду до в’язниці, а частину випущено; але це не врятувало їх від жорстокого покарання: всі, хто зазнав арешту, з семінарії виключалися». Про Павла Тичину теж стояло питання на педагогічній раді, хоч його ім’я не значилося серед 12 заарештованих. Заслухавши рапорт інспектора Чредіна про поведінку П. Тичини, рада ухвалює: «Тычинин Павел – за дерзкую выходку по отношению к членам инспекции, выразившуюся в непослушании СКАЧАТЬ