Павло Тичина. Игорь Коляда

Чтение книги онлайн.

      Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Від матері, яка прекрасно співала, наслідував абсолютний слух і гарний тембр голосу. Жили в скруті, упроголодь. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродера Базики. Але на порятунок приходила пісня. Вона розраджувала, не давала щоденним клопотам про хліб насущний затьмарити світ, зів’янути ясному «цвіту-первоцвіту», що розквітав у душі малого хлопчика, якому судилася доля генія.

      Марія Василівна, як і батько Григорій Тимофійович, робила все можливе, щоб діти здобули освіту. Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин навчаються в Чернігові та Києві. Коли діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички, щоб нагодувати дітей, – радість яка ж, діти приїхали на канікули. А односельчани їй дорікали, чого вона побирається, як старчиха. Марія Василівна приходила додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і Тичининим дітям – мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он – і вчитеся, і малюєте, і книжки з собою привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що мати, яка бачить дітей рідко, страждає ще більше.

      Марія Василівна померла 1915 року. Померла несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кілька років були дуже важкими, бо все зароблене по копійці діти складали, щоб віддати материні борги. Але ця хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили солдати нацистської Німеччини 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, серед них і племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого в лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало…

      …Від матусі дітям діставалися дивні слова: «перегулюється небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигується». СКАЧАТЬ