Павло Тичина. Игорь Коляда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і звертань, стільки було ласкавої туги, що я ось-ось готовий був заридати. Тільки згодом я дізнався, що в день проби мого голосу регент зіграв одну з частин концерту Бортнянського «Всякую прискорбна єси, душе моя». Переставши грати, він сказав: «Візьми ось цю ноту». Срібний голос із фісгармонії всього мене наповнив. «О! це добре. Дискант, справжній дискант».

      Але взяли малого в півчу лише через рік. Запам’яталася перша співанка в Єлецькому монастирі, в сінях. «Підлога в них кам’яна. Але повитирана на довгі роки ногами тих, хто тут жив. Як глянути – то ямки і долинки, ямки і долинки. Великі плити зміцнені цементом – і на цих місцях долівка не була стерта і утворювалися наче гірські хребти, по яких ступаєш обережно, щоб не звихнути ногу…»

      Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служіння, та ще й голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скромну монастирську трапезу. За словами поета, учнів-хористів часто зривали з уроків і відправляли співати на кладовищі. Павло Григорович писав, що за виступи хористів «хтось брав гроші, а ми своїми голосами відчерговували собі право жити за це в гуртожитку й ходити на лекції в город до школи». Отак шість років. Співав, і вчився, і плакав.

      Регент хору доручав Павлу навчати нотної грамоти новачків. «Регент мене виділяв з-поміж інших хлопчиків-співаків. А може, й любив, – згадуватиме потім Павло Тичина. – Адже я був солістом, був ісполатчиком (я роздавав усім ноти перед кожним співом разом з іншими двома хлопчиками: утрьох двічі під час відправи виходили з хорів униз). Коли хтось із нових хлопчиків поступав до нас у хор, то регент після своєї спроби, під скрипку, кидав мені по-діловому: «Тичина, обучи його нот». І я щодня, гордий таким своїм обов’язком перед регентом, кликав новичка до могили Глібова (бо там найбільш затишно між кущами можевелю) і там розказував, накресливши на аркушику ноти в дискант чи альт. Так я обучав Чоботька, Трубеньо-ва, Копійку, свого брата Євгена і Грицька Верьовку…»

      Починаючи з 1901 року Павло Тичина відвідував заняття в бурсі. Роки навчання у бурсі (1900—1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ’я. Навчаючись там, Павло співав у хорах Єлецького, Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше, маючи неабиякі навички, він став регентом-керівником семінарського хору. Співи в хорі давали йому змогу заробляти на життя. На заняттях хорового співу Павло проявляв себе здібним учнем. У 1902 р. зі зміною архієрея в Єлецькому монастирі хор хлопчиків було розпущено, Павла перевели до келії Троїцького монастиря (Чернігів). Умови життя хористів у Троїцькому монастирі були тяжкими: «Ми, хористи, співали там усього раз на тиждень, а всі останні дні ходили вчитися до школи… Мене опреділено було до бурси… Нашу науку часто зривали, турбували нас безцеремонно, викликаючи іноді просто з лекцій. Били нас у гуртожитку, де жив і наш репетитор, але надто сильно і за кожний пустяк розправлялися, як з каторжниками».

      Монастирський хор Троїцького монастиря, в якому співав СКАЧАТЬ