Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ та Ріно, невисокий худорлявий чоловічок, сором’язливо підійшов до дона Акілле і попросив у того вибачення, не пояснивши, за що. Я сама того не бачила, принаймні я такого не пам’ятаю, але казали, що той вибачився досить голосно при всіх, хоча дон Акілле зробив вигляд, ніби він нічого не чув, немов чоботар звертався не до нього. Ще згодом ми з Лілою поранили Енцо каменем у литку, а Енцо кинув каменюку і вдарив нею Лілу в голову. У той час, як я верещала з переляку, а Ліла підводилася із землі вся в крові, що текла в неї по волоссю, Енцо збіг до нас із залізничного насипу, теж увесь у крові, і, побачивши Лілу в тому стані, зовсім несподівано – і невідомо чому – розплакався. Ще через кілька днів Ріно, улюблений брат Ліли, прийшов до школи і віддубасив палкою Енцо, який майже не чинив опору. Ріно був старшим, більшим та лютішим. Та й це ще не все: Енцо не розповів про те, що сталося, ні своїм дружкам, ні матері, ні батькові, ні його братам та родичам, що всі жили в селі, працювали на землі, вирощували фрукти та овочі, а потім продавали на вулицях міста з візка. Так, дякуючи Енцо, помсти припинилися.

      10

      Ліла деякий час гордо ходила з перемотаною головою. Потім зняла пов’язку і показувала всім охочим почорнілу рану з червоними краями, що виднілася на лобі під волос-сям. Згодом забула про все, що з нею сталося, і якщо хтось занадто уважно роздивлявся білуватий шрам, який залишився в неї на лобі, відповідала агресивним жестом, який означав: «Чого витріщився, роби своє діло!» Мені вона ніколи не подякувала навіть одним-однісіньким словом за те, що я подавала їй каміння, що витирала їй кров краєм свого шкільного фартуха. Але з того часу почала піддавати мене випробуванням на сміливість, які не були пов’язані зі школою.

      Ми все частіше зустрічалися на подвір’ї. Гралися з ляльками на виду одна в одної, але окремо, ніби на самоті. Поступово ми гралися все ближче одна до одної, щоб спробувати, чи наші ляльки зможуть здружитися. Так одного дня, коли ми сиділи біля вікна до підвалу, закритого ґратами, ми помінялися ляльками: вона взяла погратися мою ляльку, а я – її. І тут Ліла раптом просунула мою Тіну через ґрати і кинула її до підвалу.

      Мені аж подих перехопило від болю. Я дуже любила свою целулоїдну лялечку – найкоштовніше з усього, що в мене було. Я знала, що Ліла була вредною, але навіть уявити собі не могла, що вона здатна на такий злий вчинок. Для мене моя лялька була живою істотою; одна думка про те, що вона тепер опинилася у підвалі, серед тисячі хижаків та чудовиськ, що там жили, привела мене у розпач. Але я навчилася особливого прийому поведінки, який з часом мені вдавався все краще. Я приховала свій розпач, стримала в останню мить сльози, що вже от-от мали политися з очей, і мені це вдалося так добре, що Ліла запитала в мене здивовано на діалекті:

      – Тебе що, це зовсім не обходить?

      Я промовчала. Біль від образи був дуже сильний, але я відчувала, що він був би ще гострішим, якби довелося посваритися з нею. Мене немов розривало на шматки від СКАЧАТЬ