Де немає Бога. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ лягали на її обличчя, перетворюючи золотаве волосся на розжарений німб і роблячи крихітні веснянки нібито рельєфними, схожими на тисячі розкиданих у морі островів. Влад присів наступним – на табурет праворуч дружини, а Артем умостився навпроти матері, спиною до вікна.

      – Рада, що ви вдома, – сказала Анна. Їй хотілося, щоби час зупинився, щоб вони більше не розлучалися, щоб ні Артем, ні Влад нікуди не їхали, і залишилися з нею назавжди. – Їжте.

      Чоловіки наповнили тарілки й узялися їсти. Анна накидала собі картоплі, та майже не торкнулася до неї. Переводила погляд із сина на чоловіка й назад. Зрештою зупинила його на Артемові.

      – Розкажи, як у тебе.

      – Нічого, – хлопець утер долонею рота і стенув плечима, – працюю.

      – Працюєш, і все?

      – Угу.

      Вона стримала зітхання. Син тупився в неї порожнистим відчуженим поглядом, і причину цього Анна не могла зрозуміти. Зрештою так було завжди: вже багато років усі її спроби заповнити тишу за столом хоча б якоюсь розмовою зазнавали фіаско.

      – Весь у батька, – дивлячись радше в синів лоб, аніж в очі, промовила вона.

      Артем картинно закотив очі й почав:

      – Це кур’єрська компанія, але ми не посилки розвозимо. Точніше не лише посилки. У нас купа постійних клієнтів, ми для них скуповуємося в маркетах, забираємо з магазинів вибраний через Інтернет одяг, замовляємо їжу з ресторанів, ну, всяке таке, і потім усе це відвозимо до них додому, – він говорив із таким виглядом, наче раніше вже розповідав усе, а вони забули, тож тепер мусить, вдаючи, ніби нічого не сталося, повторювати по другому колу. – Вони за це платять добрі гроші. Ну, типу, в них немає часу й усе таке, і вони хочуть, щоб, коли прийдуть додому, все було готове: їжа в холодильнику, свіжа зубна паста, костюм для гольфу на завтра, лижна маска чи ласти перед вильотом на відпочинок.

      – Тобі подобається? – не підіймаючи голови від тарілки, запитав Влад.

      Артем, зиркнувши на матір, відповів:

      – Це цікаво. Постійно в дорозі, багато нового бачиш. Місто дуже гарне. Ну й, основне, платять добре. Не кажучи про чайові. Іноді за одну поїздку чайових можна відгребти більше, ніж тут, у Рівному, заробити за місяць.

      Хлопець затих, і розмова провисла. Артем опустив погляд у тарілку, відчуваючи, як у грудях наростає роздратування. Усе, як завжди: йому постійно доводилося зі шкіри пнутися, щоб добитися від батька хоч якоїсь реакції, яка б відрізнялася від апатичного кивка чи непомітного поруху бровою. Він знову почав:

      – Ма тобі ще не казала, я вам трохи грошей привіз, ну, залишив, може, на щось… – Артем затнувся. – Ви б ремонт тут зробили. – Він показав на плями жиру над плитою. – І ще, батя, я для тебе дещо маю. Блін, ма, геть забув, а ти не нагадала. – Хлопець нахилився до холодильника, відчинив дверцята, дістав ізсередини пляшку віскі «Duncan Taylor». – Це «Дункан Тейлор», ну, віскі такий, дванадцять років витримки, односолодовий, тобі має сподобатися. Хочеш, можемо СКАЧАТЬ