Дожити до весни. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ російське військо – забирало у посполитих своєї ж Російської імперії харчі, фураж, вози, коней, волів та й самих їх забривало у солдати, перетворюючи на гарматне м’ясо. Чимало волинян, для яких ця війна була чужою та які не хотіли коритися жодній силі та жодному імператорові – ні французькому, ні російському – пішли до лісу, за спасенні поліські болота. Лише вони знали потаємні стежки через драговину, до якої зайди навіть підступити боялись. У лісах селяни створювали загони, які влаштовували на лісових дорогах засідки. І хоч російський генерал Тормосов писав у звітах імператорові Олександру Першому про величезний патріотизм волинських партизанів, які грудьми стали на захист Російської імперії та імператорського престолу, саме його солдатам найчастіше діставалося від місцевих. Бо що принесе той француз Наполеон Бонапарт, вони не знали, а от від російського царя-батюшки вже натерпілися вдосталь і не поспішали віддавати нажите тяжкою працею його офіцерам. Напади закінчувалися по-різному: здебільшого перемагали селяни, які несподівано з’являлися на лісових дорогах і знову привидами зникали в хащах, але бувало, що й військовики брали у полон своїх нападників.

      Від одного з таких лісовиків Даніель почув історію про загадкове озеро, з якого вже кілька століть чути мелодію дзвонів. Нібито колись, у давнину, й до цих неприступних нетрищ дісталася монголотатарська орда. Набіги ординці вчиняли за однаковим сценарієм: у черговому поселенні спочатку скидали дзвони із дзвіниць, грабували церкви, а тоді бралися до людей – забирали молодь у ясир, викрадали дітей. Та в цьому селі («оно воно тамечки, за лісом») сталося диво: щойно ординці полізли на дзвіницю, аби поскидати з неї дзвони, як земля почала осідати, провалюватися, забираючи із собою і церкву, і ворогів. За кілька хвилин у провалля заструменіла вода з підземних джерел. Так з’явилося озеро з чистою, як сльоза, і цілющою водою. Оті дзвони затопленої церкви й досі озиваються із самого дна озера.

      Селянин божився, що колись у лісі, як заготовляв деревину, сокирою ногу поранив, а цілюща вода з озера так затягнула рану, що й сліду від неї не зосталося. (Він закасував полотняну холошву та виставляв напоказ свою худющу ногу, на якій і справді навіть рубця не виднілося. Та хтозна, чи той рубець узагалі колись був на його жилавій нозі?) А ще в селі люди полюбляють сидіти на березі та слухати, як вода грає, а грає вона так, що аж за душу бере – ніби на дні дзвонар сидить і за бомкала дзвонів смикає. Казав, як не вірять пани французькі офіцери, то хай поїдуть і подивляться та послухають – такого дива дивного більш ніде у світі немає.

      Даніель, вирушаючи на війну, трохи підучив російську. Та місцеві мешканці розмовляли не російською, а зовсім не схожою на неї мовою. Тож французам під час спілкування з ними доводилося покладатися на тлумача. Чи справді саме так розповідав той лісовий чоловік, чи тлумач неточно переклав – важко сказати. Бо легенда така на Поліссі є, і дзвони, подейкують, із-під води справді чути, але не щодня, а тільки на певні свята. Даніель, природжений музикант, так спалахнув бажанням послухати ту дивовижну мелодію озерних дзвонів – не спинити. Кортіло, мабуть, і СКАЧАТЬ