Дожити до весни. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ казанка з вареною бульбою, два квашені огірки, півлітровий слоїк з кислим молоком.

      – Їж!

      Анна не ворухнулася. Її знудило від самого вигляду закіптюженого казана, зашмуляної, хтозна-скільки разів уже використаної целофанової торбини, з якої на стіл витікав каламутний огірковий розсіл.

      «Павук» незадоволено гмикнув і здивовано закліпав очима.

      – І чого ото приндитись, шудрата?!4 Лучче шудри свої причеши. А то… «Розпустила Дуня коси, а за нею всі матроси…» А ти не Дунькою звешся? Ні? А як?

      – Химкою.

      – Не бреши. Так ниньки дівчат не називають.

      Він підсунувся до Анни, короткими пальцями відкинув пасмо волосся з її обличчя, провів ними по голові, як гребінцем.

      – О, вже не шудрата.

      Стягнув з Анни ковдру з білими латками випнутої з-під протертої тканини вати, хазяйновито розстелив її на дерев’яному лежаку, розгладив обома руками. Та враз передумав – різко зірвав ковдру з постелі й накинув Анні на плечі. Взявся загортати її, як маленьку дитину. Анна злякано відсахнулася, випручалася. Боялася, що він зараз накинеться на неї.

      «Павук» розізлився, грубо відштовхнув її до стіни і підсунувся до стола. З цього одного штурхана вона зрозуміла, яка страшна сила прихована в чіпких і тонких, як павучі лапи, руках. Від такого не втечеш. Та ще й коли двері на ключ замкнені, а ключ у його кишені.

      – Їж, кажу! Бо наб’ю! Не петрівка повторяти разів кілька. Сказав раз – і їж. Не нервіруй мене! – Він замахнувся, ніби збирався вдарити, але в останню мить опустив руку. – Їж, бо охлянеш та й клячею станеш. А нащо мені кляча? Кляча, кажу, мені нащо? Щоб на її сухих ребрах грати? Не хочу здихлі. І пампухи тоже не хочу. Пампуха-ропуха… Ропуха-верескуха… Жінка повинна бути як вишня в соку, а ще – слухняна та здорова. Здорова, як корова! – Він голосно гигикнув, прикривши рота долонею. – А ти слухняна?

      Анна пересилила огиду, мовчки дістала із закіптюженого казанка картоплину. Бульба виявилася недовареною і недосоленою. Не могла її проковтнути, хоч від учорашнього обіду навіть рісочки в роті не мала. Потяглася до слоїка – краще вже кисляку випити.

      Плескате обличчя навпроти розтяглося в задоволеній посмішці. – Правильно. Нема чого гемби5 надувати і брикатися, як тая кобилка норовиста. Ти знаєш, хто ти? Ти мій подарок на менини. Значить, мусиш мене слухатися. І їсти добре повинна. Весіллє буде після Різдва. Зараз не мона. Знаєш чого? Бо пилипівський піст. Хто ж у піст жениться? Хіба антихристи. Їж-їж, наїдайся. У мене бульба, як лагодзінки6. До Різдва поправишся.

      Друга картоплина випала з Анниної руки. Ледве оговталася від почутого. А він уже знов «кажана» до очей підносить.

      – Гм… І справді сині… Як волошки… Я люблю волошки… Такої молодухи більш ні в кого немає. А Явдоха казала, що за мене ніхтоне піде. От дурне бабисько! Таке дурне, як сало без хліба!

      – І СКАЧАТЬ