Соловецький етап. Антологія. Антология
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Соловецький етап. Антологія - Антология страница 48

СКАЧАТЬ який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.

      1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).

      Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирвані аркуші яких валялися коло місця трусу. На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти.

      Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, – малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву «дела… з. к. Зерова М». Слід гадати, що всі вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

      Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками. Непоганий поет, жива літературна енциклопедія, український професор – літературознавець, він, звичайно, не міг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що він покинув російську поезію й повернувся до батьківської стріхи.

      Складалось враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт.

      Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.

      Серед товариства його майже ніколи не бачили. Любив самотність. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят. Найбільше ж любив читання. Безперечно писав і перекладав, але ніколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.

      Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це – малоймовірне і безпідставне.

Євген ПЛУЖНИК

      Євгена Плужника, СКАЧАТЬ