Соловецький етап. Антологія. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.

      Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищі ув’язненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.

      На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали охоти зав’язувати між собою приятельських стосунків, і Льонок із школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на острові до червня 1937 року, а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином.

      Згодом покинув острів разом з українським етапом і сам Нарушевич.

Микола ЗЕРОВ

      Він був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, – прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинився на острові в колишній обителі Святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само як лишався незмінним духовний світ ченця, що з якоїсь Волоколамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі.

      Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.

      – І всі ми будем там, – надійде мить остання,

      І в човен кинуть нас, як діждемо черги,

      І стрінуть нас до вічного вигнання

      Понурі береги, —

      продекламував я.

      – Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.

      – А СКАЧАТЬ