Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл

Чтение книги онлайн.

      Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».

      – Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом – у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.

      – Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, – припустив я.

      – Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.

      Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.

      – Нічого цікавого, – сказав він нарешті. – До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?

      – Ні, він здоровий, як бик.

      – Ви колись бачили його хворим?

      – Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці…

      – І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.

      – Хвилинку, – почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.

      – Хто ви такий, сер, і яке ви маєте право забирати папери цього джентльмена? – спитав він.

      – Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.

      – Он воно що! А хто вас про це просив?

      – Ось цей джентльмен, колега містера Стонтона. Його направили до мене зі Скотленд-Ярду.

      – Хто ви такий, сер?

      – Я Сиріл Овертон.

      – Отже, це ви послали мені телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши її, я першим омнібусом подався сюди. То це ви найняли детектива?

      – Авжеж, сер.

      – І ви готові платити?

      – Я не сумніваюся, що мій приятель Ґодфрі оплатить рахунок.

      – А якщо ви його не знайдете? Що тоді?

      – У такому разі його рідні, без сумніву…

СКАЧАТЬ