Шалена. Клої Еспозіто

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ системою.) Цікаво знати.

      Я прочитала набагато більше, аніж Бет з усіма її науковими ступенями (не те щоб це було змагання). Мій мозок переповнений. Я закінчила Університет життя з відзнакою. Коли людина хоче бути розумником, але не мусить при цьому бути зарозумілою, її називають самоуком.

      Я встаю та суну на руїну кухні. Чай – найдешевший, не з тих вишуканих напоїв, які замовляє моя сестра: дарджилінґ, «Ерл ґрей» або органічна в дупу арабіка від «Рейнфорест альянс». Я не боюся, що мене звільнять. Я досі думаю про Бет, знов і знов прокручую її слова в голові: «Я б хотіла ще раз запросити тебе на нашу віллу в Таорміні. Ти мені потрібна. Благаю тебе. Приїзди».

      Та відчепися вже від мене.

      А все ж цікаво, що їй треба? Може, їй потрібен мій кістковий мозок або ж там нирка? Від мене вона їх не отримає, доведеться просити маму.

      – Чаю? – питаю я.

      Нечупари якось дивно на мене дивляться й хитають головами. Я наповнюю чайник, повертаю вимикач. Фе, чого він липкий? Нарешті я знаходжу свою кружку – мені нема чого декларувати, окрім власної геніальності, – в сприятливому для розмноження бактерій середовищі й мию її. Коли я закінчую, на ній стільки ж плям, скільки було до миття. Лишився один чайний пакетик. Я тицяю його на дно чашки й дивлюся на нечупар. Вони витріщаються на мене, та щойно помічають мій погляд, як переводять очі на Джеремі Кайла в телевізорі. Кінчені. Знежиреного молока в пляшці лишилося на сантиметр. Я заливаю пакетик водою, прикінчую молоко.

      – Ем, – каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати. – Можна тебе на пару слів?

      Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.

      – Звісно. Що таке? – питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?

      – Ми тут подумали, – каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.

      – І нам здається, що так не піде, – каже Петті. Чи Пем.

      Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.

      – Нам здається, ти мусиш виїхати, – підказує Ґео. Чи він Ґрем?

      Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче в’їхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.

      – Завтра, – каже Петті, відрепетирувано насупившись.

      Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.

      – Звісно, – кажу я. – Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож…

      Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.

      Я СКАЧАТЬ