Екзорцист. Вільям Пітер Блетті

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що Даєр прийшов не тільки як приятель, але й як особистий посланець ректора.

      Йому було добре з Даєром. Той його смішив: згадував вечірку і Кріс Макніл, розповідав нові анекдоти про єзуїтського старосту з дисципліни. Пив дуже мало, але постійно підливав у склянку Каррасові, а коли побачив, що той уже засинає, встав із ліжка й дозволив Каррасові випростатися на ньому, тоді як сам сидів за столом і далі щось базікав, аж поки Каррас заплющив очі й уже не розрізняв Даєрових слів, чуючи лише невиразне бурмотіння.

      Даєр підвівся, розв’язав шнурівки Каррасових черевиків і роззув його.

      – Намірився тепер поцупити мої черевики? – пробурмотів напівсонний Каррас.

      – Ні, просто я ворожу на складках шкіри. А тепер замовкни й спи.

      – Ти єзуїтський кіт-злодюга.

      Даєр легенько реготнув, а тоді накрив його знайденим у шафі пальтом.

      – Слухай, хтось таки має дбати тут про сплату рахунків. Бо ви всі знай тільки перебираєте вервицю перед пияками на М-стрит.

      Каррас не відповів. Його дихання було рівне й глибоке. Даєр тихенько рушив до дверей і вимкнув світло.

      – Крадіжка – це гріх, – пробурмотів у пітьмі Каррас.

      – Mea culpa,[4] – неголосно озвався Даєр.

      Він іще якийсь час чекав, а тоді врешті-решт переконався, що Каррас заснув. І вийшов геть.

      Каррас прокинувся серед ночі у сльозах. Йому снилася мати. Він стояв біля вікна високо на Мангеттені й бачив, як вона виходить із метро на другому боці вулиці. Вона стояла на узбіччі з брунатним пакетом для покупок і шукала його, кликала. Каррас помахав рукою. Вона його не бачила. Рушила вулицею. Автобуси. Вантажівки. Неприязні юрби. Її охопив страх. Вона повернулася до метро й почала спускатися вниз. Каррас занепокоївся, вибіг на вулицю й кликав її зі сльозами на очах. Ридав, не в змозі її знайти, уявляючи безпомічну й перелякану матір у лабіринті підземних тунелів.

      Він зачекав, поки вщухнуть ридання, а тоді намацав руками віскі. Сидів на ліжку й пив у пітьмі. Обличчя зволожували сльози. Лилися безперестанку. Як у дитинстві, невимовна печаль.

      Йому пригадався телефонний дзвінок від дядька:

      – Диммі, там пухлина, у мозку. А вона не підпускає лікарів. Ото тільки верещить і всьо. Диммі, вона навіть балакає з тим клятим радівом. Тра’ її завезти до «Белв’ю». Звичайний шпиталь не дасть їй ради. Я гадаю, шо пару місяців, і вона буде, як нова копійка, а тоді ми заберемо її звідтам. Окей? Чуєш, Диммі, ми вже це зробили. Осьо нині вранці їй дали застрик, а тоді повезли в амбулянсі. Ми не хотіли тебе турбувати, хоч має ще бути судова розправа, і тобі тра’ підписати якісь папери. Шо? Приватний шпиталь? А хто за нього платитиме, Диммі? Ти?

      Каррас навіть не пам’ятав, коли заснув.

      Прокинувся він у стані апатії, а згадка про втрату немовби висмоктала всю кров із його мозку. Він поплентався до ванної, став під душ, поголився, вбрався в сутану. Була п’ята тридцять п’ять. Він прочинив двері до Святої Трійці, вбрався в рясу й відправив месу ліворуч від вівтаря.

      – Memento etiam… – СКАЧАТЬ