Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ овіді для того, наприклад, щоб Фермін мав змогу смакувати свої улюблені жувальні цукерки «Суґус» кількома роками раніше, ніж вони набули поширення, або щоб котрийсь із персонажів міг зійти з потяга під величним склепінням Французького вокзалу.

      Книжка Даніеля

      1

      Тої ночі мені наснилося, ніби я повернувся до Цвинтаря забутих книжок. Мені знову було десять років, я прокинувсь у своїй колишній спальні, відчуваючи, що мамине обличчя стерлося з моєї пам’яті. І я знав – тим непоясненним знанням, яке приходить до нас у снах, – що винен у цьому лише я один, адже не здолав домогтися справедливості й не заслуговую на те, щоб пам’ятати мамине обличчя.

      По котромусь часі до спальні прибіг батько, стривожений моїми розпачливими зойками. Тато, який у моєму сні був молодим і тоді ще знав відповіді на всі запитання, пригорнув мене, прагнучи втішити. А пізніше, коли в перших променях світла вже вимальовувалися імлисті обриси Барселони, ми вийшли з дому. Батько чомусь – я не міг збагнути чому – провів мене лише до під’їзду. Там він відпустив мою руку, даючи зрозуміти, що решту шляху я маю подолати сам.

      Я рушив уперед, але, пригадую, одяг, взуття і навіть власна шкіра тиснули мене. Кожен наступний крок вимагав щоразу більших зусиль, ніж попередній. Діставшись до Ла-Рамбли, я помітив, що час у місті неначе завмер. Люди спинилися на півкроці й застигли, як на старих фотографіях. Голуб, що злинув угору, заніс крила для змаху, та все ніяк не опускав їх. Квітковий пилок нерухомо завис у повітрі, його порошинки мінилися в променях світла. Бризки води з фонтана Каналетас виблискували в порожнечі й здавалися намистом з кришталевих сліз.

      Насилу, немовби рухаючись у воді, я посувався крізь цю зачакловану Барселону, завмерлу в часі, аж доки нарешті не дістався Цвинтаря забутих книжок. Там, знесилений, я зупинився. Я не міг дотямити, що за невидимий тягар лежить на моїх плечах і майже не дає змоги рухатися. Схопившись за дверний молоточок, я постукав, але ніхто не відчинив. Тоді я загримав по масивних дерев’яних дверях кулаками, однак сторож знову не зважив на моє благання. Знеможений, я впав на коліна. Лише тоді я збагнув, що то за чари сковували мої рухи, і мене охопила жахлива впевненість у тому, що місто, а разом із ним і моя доля, лишиться навіки під дією цього закляття і що я вже ніколи не зможу пригадати обличчя своєї матері.

      І тоді, коли мене покинула остання надія, у внутрішній кишені шкільного піджака, того, на якому блакитними нитками було вишито мої ініціали, я знайшов якийсь шматочок металу. Ключ. Скільки ж часу він там пролежав, тимчасом як я про це навіть не знав? Ключ був укритий іржею і майже такий самий важкий, як моє сумління. Мені довелося взяти його обіруч, щоб усунути до замкової щілини. Зібравшись на останніх силах, я спробував повернути його в замку. Коли я вже гадав, що мені це ніколи не вдасться, замок нарешті піддався й двері прочинилися всередину.

      Вигнута галерея вела в глиб старовинного палацу, а палахкі цятки свічок, зливаючись в одну лінію, вказували шлях. Я пірнув у морок і почув, як за спиною закляпнулися двері. І тоді я впізнав цей коридор, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами, що пильно видивлялися з темряви й немовби ворушилися, коли я проходив повз них. Подолавши коридор, я опинився перед арочною брамою, що провадила до величезної склепінчастої зали, і спинився на порозі. Переді мною безкраїм маревом розгортався лабіринт. У вічному місті, побудованому з усіх книжок світу, плетиво кам’яних сходів, містків, критих переходів і вигадливих арок спіраллю здіймалося до неосяжної скляної бані.

      Мати чекала на мене там, просто перед спорудою. Вона лежала у відчиненому саркофазі зі схрещеними на грудях руками і шкірою білою, як саван, у котрий було загорнуто її тіло. Вуста її були міцно стулені, а очі заплющені. Мама лежала нежива в цьому прихистку для загублених душ, якого не існувало насправді. Я простягнув руку й ніжно торкнувся її обличчя. Шкіра була холодна, як мармур. Аж тут очі її розплющилися й, заворожені спогадами, уп’ялися в мене. Коли мамині вуста розтулилися й пролунав її голос, він видався мені таким оглушливим, як гуркіт товарного потяга. Він відірвав мене від підлоги, підкинув у повітря й лишив падати без кінця-краю, тимчасом як відлуння маминих слів розтоплювало світ.

      Ти повинен розповісти правду, Даніелю!

      Ураз, весь у холодному поті, я прокинувсь у півтемряві спальні, поруч із Беа. Дружина обійняла мене й погладила по обличчю.

      – Знову? – пробурмотів я.

      Вона кивнула, глибоко зітхнувши.

      – Ти розмовляв. Уві сні.

      – Що я казав?

      – Я не розібрала, – збрехала Беа.

      Я глянув на неї, і дружина у відповідь усміхнулася, як мені видалося, зі співчуттям, хоча, можливо, це був просто вираз терплячості.

      – Поспи ще трохи. У тебе ще є годинки півтори. Сьогодні вівторок.

      Вівторок СКАЧАТЬ