Знищ мене. Тагере Мафі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Час до душу.

      – До душу? – Його голос уже не такий жвавий, але ще досі допитливий.

      – У нас небагато часу, – кажу я йому. – Нам потрібно поспішати.

      – Чекай, що?

      Він тягнеться до моєї руки, але я вислизаю.

      – Але там немає світла, навіть не видно, куди йти…

      – Швидко. – Я фокусую свій погляд на підлозі. – Тримайся за край моєї сорочки.

      – Про що ти говориш…

      На віддалі лунає сирена. За секунду гудіння вже ближче. Скоро вся камера вібруватиме від попередження, а двері знову зачиняться. Я хапаю його за сорочку й витягую в темряву за собою.

      – Не. Говори. Нічого.

      – Ал…

      – Нічого, – сичу я. Тягну його за сорочку і веду за собою, у темряві намацуючи шлях лабіринтами цієї дурки. Це дім, центрдля проблемних підлітків, для занедбаних дітей із неблагополучних родин, безпечне місце для психічно неврівноважених. Це в’язниця. Вони нас майже не годують, і ми бачимо одне одного лише в рідкісних спалахах світла, що пробиваються крізь скляні щілини, які тут вважаються вікнами. Ночі позначені криками й надривними зітханнями, стогонами й змученими зойками, звуками того, як ламаються кістки й роздирається плоть, а чи робиться це з примусу чи з власної волі – цього я ніколи не дізнаюся. Перші три місяці мені складав компанію сморід власного тіла. Ніхто ніколи не говорив мені, де розташовуються ванни й душі. Ніхто ніколи не показував мені, як працює ця система. Ніхто ніколи не говорить до тебе, хіба що вони повідомляють щось погане. Ніхто тебе не торкається. Хлопці й дівчата ніколи не перетинаються.

      До вчора.

      Це не може бути випадковість.

      Мої очі починають звикати до цієї штучної ночі. Пальці намацують шлях через шорсткі коридори, а однокамерник не промовляє ні слова. Я майже пишаюся ним. Він приблизно на фут вищий за мене, його тіло міцне, тверде, м’язисте й струнке, як і має бути в когось мого віку. Світ ще не зламав його. Отака неусвідомлена свобода.

      – Що…

      Я трохи сильніше тягну його за сорочку, щоб утримати від зайвих розмов. Ми ще не пройшли коридор. Почуваюся дивно, немов захищаю його, цю людину, яка, напевно, може подужати мене двома пальцями. Він поки що не розуміє, що легковажність робить його вразливим. Він не усвідомлює, що вони можуть убити його без причини.

      Я вирішила не боятися його. Я вирішила, що його вчинки більше дивацтво, ніж справжня загроза. Він виглядає такимзнайомим таким знайомим таким знайомим. Колись я знала хлопця з такими ж блакитними очима, і спогади не дозволяють мені ненавидіти його.

      Можливо, я хочу мати друга.

      Ще шість футів – і стіна стає не шорсткою, а гладенькою, і ми повертаємо праворуч. Два фути вільного простору, доки ми сягаємо дерев’яних дверей зі зламаною ручкою, з яких стирчить купа скалок. Перечекаємо три удари серця, щоб упевнитися, що ми самі. Один фут уперед до внутрішніх дверей. Один обережний оберт на місці, без мети, просто, щоб зорієнтуватися.

      – Сюди, – шепочу я.

      Я тягну СКАЧАТЬ